В.Чернишук. Фільм “Промберги” – початок. У світі є потреба діалогу

В.Чернишук. Фільм "Промберги" - початок. У світі є потреба діалогу. Презентація фільму. Фото "Український інтерес"/Макс Ковальов

Зустрічі  автора з глядачами чи читачами насамперед є перевіркою на істинність власного ставлення до подій і уявлень про сам процес, що відбувається.

Сам факт трансляції документальної стрічки “Промберги. Симфонія сірої зони”, прем’єра якої відбулася в прайм-тайм ефіру Литовського національного суспільного мовника LRT у День незалежності України, свідчить про те, що в литовському суспільстві тема війни та ситуація в Україні надзвичайно актуальні. Втім, перша реакція глядачів на цей показ свідчить і про інше — за кордонами України, навіть в такій близькій Литві, бракує саме безпосереднього діалогу з вояками, які захищають Україну та Європу від варварської агресії зі Сходу. Бракує фактів із першоджерел.

“Подивився стрічку про війну. Несподівано. Жодного слова пропаганди. Про нестерпний біль, коли, здається, не можна не кричати, зважено і гідно розповідають теплі і щирі люди. Воїни. Ти стаєш учасником цього діалогу. Ти віриш…”, –  зауважив один із литовських глядачів у Фейсбуці.

Інша глядачка написала, що спочатку боялася дивитися стрічку, уявляючи демонстрацію жахливих кривавих кадрів. “Але виявилося, що трагедію можна передати через напрочуд спокійні розповіді міцних захисників, які одночасно є і свідками злочинів. У фільмі чимало алегорій і, я впевнена, що всі вони “прочитані” глядачем.”

Безумовно, трапляються і претензії до автора фільму. Дехто звинувачує його в однобічному висвітленні цього конфлікту, бажаючи почути думку так званих “повстанців”.

Є й такі, ставлення до подій у яких кардинально змінилося після почутих розповідей героїв стрічки про війну і людей на ній. Вони стверджують, що нічого такого про цю війну не знали. “Була впевнена, що українці та росіяни майже один народ. Дивувалася, ну що вони там не поділили? Бо багато дивилася російські канали і шукала інформацію з литовських, польських і західних джерел, намагаючись самотужки розібратися. Але, мабуть, непомітно для мене, я опинилася під впливом російської версії подій. Їхні журналісти були дуже переконливими. Ця стрічка все поставила з голови на ноги. Це зробили пересічні українці, солдати, люди, які поділилися зі мною власними переживаннями, спостереженнями, впевненістю у свою правду, досвідом боротьби зі злом.”

 

Скоріш за все, дискусія триватиме, бо щирі звернення героїв стрічки, повна відсутність агресії з їхнього боку і вражаюче міцна впевненість у тому, що Україна переможе сили зла, спонукають до  роздумів. І не тільки глядачів. Для мене, як автора і режисера фільму, зрозуміло, що це тільки початок розмови. Вже в цій стрічці – але доволі побіжно – герої фільму зачепили унікальне явище, яке притаманне сучасному українському суспільству. Назва йому – добровольці. І військові, і цивільні, які в Україні мають дві назви – власне добровольці та волонтери. Буде нова розповідь. Новий фільм. Стрічка-роздум. Бо незабаром людям війни треба буде інтегруватися в мирне життя. Скерувати свою бойову силу на енергію творення.

Добровольці готові до щирої розмови. Бо вже маю з ними домовленості. Сподіваюся, суспільство відповість взаємністю. Майданчик фільму може стати символом порозуміння і творчої енергії. Добровольців, громадських активістів, представників влади… А ця розмова є важливою не тільки всередині України, вона стане знаковою для цілого демократичного світу. В якомусь сенсі вона може стати моментом істини та зрілості українського суспільства та водночас  — осяянням і пробудженням західного світу.

Фільм про авдіївських промбергів — лише початок. В Україні та світі є потреба  ширшого діалогу.