Важко навіть повірити, але українському військовому пілотуванню нині виповнюється стільки ж, скільки першій революції – 102 роки. Станом на осінь 1917-го на теренах України дислокувалися 330 бойових літаків. Потенційно вся ця небесна армада Південно-Західного та Румунського фронтів (7 авіаційних дивізіонів, а в їхньому складі – понад 40 авіазагонів і до 250 літаків), Морської авіації Чорноморського флоту (понад 60 літаків) та Ескадра повітряних кораблів (16 важких бомбардувальників) мали стати осердям української воєнної авіації.

Командувач Повітряного флоту підполковник-авіатор Віктор Павленко

Уже 3 грудня 1917 року Центральна Рада справді офіційно утворила Повітряний флот. Його командувачем було призначено підполковника-авіатора Віктора Павленка. Йому підпорядкувались командувачі авіації та повітроплавання: перший завідувач усіма справами пов’язаними з літаками, другий – діяльністю повітроплавних частин, які на повітряних балонах, “ковбасах”, піднімалися на велику відстань над землею, здійснюючи розвідку та корегування артвогню.

Станом на початок січня 1918 року в реєстрах управління української авіації вже числилось 188 літаків 26 різних типів. Командування української авіації вживало також максимальних зусиль щодо збереження всіх матеріальних і кадрових ресурсів. Так сталося, що часи Української Держави стали єдиним в історії української авіації 1917-1920 років періодом мирної розбудови. Велось планомірне формування бойових та допоміжних авіа- й повітроплавних підрозділів, уживались заходи щодо комплектування їх технікою і особовим складом, розгорталося бойове навчання. Зокрема, було утворено вісім корпусних авіаційних дивізіонів, понад 30 авіаційних та кілька повітроплавних загонів. Улітку 1918-го у вказаних підрозділах нараховувалось майже 200 літаків різних типів, зокрема важких бомбардувальників. Із 1918 року в повітряних баталіях із більшовиками також використовувались придбані літаки французького, австро-угорського, німецького виробництва, крім літаків використовували зв’язкові аеростати.

У структурі української авіації були наявні авіапідрозділи різного призначення, орієнтовані насамперед на безпосередню підтримку сухопутних військ та військово-морського флоту, зокрема, здійснення фронтової розвідки, коригування артилерійського вогню, нанесення тактичних бомбоштурмових ударів та прикриття власних підрозділів від нападу з повітря. Технічне оснащення вищевказаних підрозділів далеко не повністю відповідало вимогам часу, за окремими винятками, то були морально застарілі авіамашини, значна частина техніки була вкрай зношена в боях Першої світової, потребуючи заміни чи капремонту. Гострою була також проблема кількості та якості підготовлених фахівців, особливо пілотів-винищувачів та механіків-мотористів. Стан аеростатів, кількість літаків, ангарів і решти авіаційного майна потребували кращого. Не всі з пілотів колишньої Російської імперії зголосили сісти за штурвали аеропланів із жовто-блакитною символікою. Узагалі саме по собі формування українських військово-повітряних сил у часи Центральної Ради відбувалося за надзвичайно складних умов. Наприклад, у політкерівництва країни була відсутня чітка концепція розвитку як збройних сил, так і військово-повітряних формувань. Та й вороги, зокрема, більшовики, почали з’являтися як гриби після дощу.

Найбільшої могутності укрповітрофлоту було досягнуто напередодні наступу українських армій на Київ-Одесу в серпні 1919 року, коли в розпорядженні Директорії було, за деякими оцінками, до 26 літаків. Надалі сили авіації УНР поступово зменшувались, і восени 1920 року були зведені до єдиного авіазагону – 1-го Запорозького, який нараховував 3-5 літаків. Однак і цей мізерний у кількісному відношенні підрозділ брав активну участь в бойових діях до останніх днів боїв у листопаді 1920-го. Військово-повітряний флот Директорії УНР активно використовувався у війні за незалежність у 1919-1920 роках.

Разом із розвідкою, бомбоштурмовими ударами з метою підтримки наземних військ, не менш важливим напрямком діяльності військово-повітряного флоту УНР було здійснення кур’єрських польотів для зв’язку із закордоном. Передбачалося навіть створити цілу мережу регулярних авіаційних ліній, що з’єднали б Україну з іншими країнами. Навіть після остаточної поразки у війні за незалежність та інтернування підрозділів армії Директорії в польських таборах, командування військово-повітряного флоту УНР та Симон Петлюра персонально вживали максимальних зусиль для збереження авіаційних підрозділів, сподіваючись на продовження боротьби в майбутньому.

Василь Янченко (ліворуч)

Читайте також: ТАПУК – Крила України

При перших бойових діях із більшовиками, була змінена символіка російських літаків. Поверх російських кокард наносили українські у вигляді жовтого та синього кіл або стилізованих чорних тризубів на крилах, хоча за часів Гетьманату означення бойової техніки здебільшого лишалося російським. У Збройних Силах Західно-Української Народної Республіки й Української Народної Республіки часів Директорії вже чітко виявлялося намагання стандартизувати військове означення, хоч почасти й далі зберігалися між ними деякі відмінності. В Українській Галицькій Армії за основу бралися барви національного прапора, проте розміщення кольорів на кокардах, які наносили на колишні російські, австро-угорські й німецькі літаки, було прямо протилежним. Якщо в першому випадку це пояснюється тим, що жовтий колір залишається яскравим, коли лягає на білу основу, то в другому – на темнішому тлі камуфляжу чи підоснови вони краще читалися. У Наддніпрянській Армії більше використовувався Тризуб. Він міг бути звичайним або стилізованим.

Першим командувачем авіації вільної України став військовий льотчик підполковник В’ячеслав Баранов. На жаль, тут на Україну чигала чергова зрада: пан Баранов вступив до лав армії УНР, реалізуючи план білогвардійських змовників, щоб вивезти колишнє авіаційне майно Південно-Західного фронту з України. Управління штабу української авіації розмістилося в Києві за адресою Хрещатик, 42. Підполковнику Баранову мали підпорядковуватися всі авіаційні частини, що оголосили себе українізованими, насамперед чотири авіаційні парки: 1-й в Одесі, 3-й і 5-й у Києві, 6-й у Полтаві. За часів гетьмана Павла Скоропадського Баранову справді вдалося зорганізувати вивезення з України до білогвардійських Донської і Добровольчої армій літаків, авіаційного матеріалу. Цей командувач-зрадник також сприяв дезертирству літунів на Дон. Зате помічником командувача української авіації був нащадок українського поета, прапорщик, військовий льотчик Левко Шевченко. Один із перших командирів української авіації. 6-й винищувальний авіаційний загін – наприкінці грудня 1917 року підполковник Баранов наказав йому перелетіти до Києва і розташуватися у Святошині, що й було виконано. Деякий час загін очолював льотчик Синицин, а згодом – уславлений ас російської армії, уродженець Далекого Сходу з родини переселенців, що зголосився на службу до військ ЦР, Василь Янченко. Після прибуття останнього за наказом командувача авіації загін було перейменовано на 1-й Український винищувальний авіаційний.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram