Порфирій Денисович Мартинович – автор багатьох самобутніх портретів національних типів українських селян і полтавських козаків. Його друг Опанас Сластіон написав: “Життя його, загалом беручи, незвичайно інтересне в смислі тії дивної постійності, з якою гнобила його та й по сьогодні гнобить лиха доля”. А доля і справді немов знущалася з нього. Спочатку нагородила художнім даром, а потім відібрала можливість тримати пензля. Але Мартинович віднайшов у собі сили, не здався, і зажив собі слави не тільки видатного художника, а й авторитетного фольклориста.

Порфирій народився 7 березня 1856 року в селі Стрюківці Полтавської губернії. Батько хлопчика походив зі священницького роду, а працював службовцем у земстві. Мати була з родини стрюківського диякона. Окрім Порфирія, у Мартиновичів було ще шестеро дітей. До їхньої оселі часто заходили чумаки, кобзарі. Діти із задоволенням слухали їхні розповіді, а Порфирко їх малював, бо ще змалечку мав хист до цього.

“Із самих малих літ рисував я, найбільше з ікон. Надивлюсь на них у церкві і малюю подобія їх олівцем. Дедалі виходило у мене все краще. Рисував я й те, що бачив навкруги себе”, – згадував Мартинович.

Освіту здобував у місцевому пансіоні, потім – у Харківській класичній гімназії. Саме там викладачі помітили та допомогли розвинути талант хлопця у малюванні. Брав уроки малярства у визначних художників Дометія Йосиповича Ланевського та Дмитра Івановича Безперчого. Митрофан Плотніков готував юнака до вступу в Петербурзьку Академію мистецтв.

У 1873-му Порфирій їде до Петербурга, де здійснюється його заповітна мрія – він став студентом Академії мистецтв. Його зарахували до класу Івана Крамського. Той одразу ж помітив великий потенціял учня й узявся опікуватися ним. Мартинович навчався разом із іншими видатними українськими художниками Сергієм Васильківським, Миколою Самокишем, Опанасом Сластіоном. Жив на Васильківському острові, у його квартирі збирався студентський гурток. Порфир дуже виділявся з-поміж інших студентів, адже носив виключно національний одяг, брав активну участь у житті української громади, допомагав оформлювати художні виставки земляків. На заснованих Миколою Лисенком “Слов’янських етнографічних концертах”, Мартинович продемонстрував низку ілюстрацій до народних дум, а також виступав як поводир відомого українського кобзаря Остапа Вересая.

Однією з перших робіт в академію стала ілюстрація “Енеїди” Івана Котляревського. Щоправда, їх довго ніхто не бачив. Лише в 1903-му на художній виставці в Полтаві присвяченій відкриттю пам’ятника Котляревському вони були презентовані на широкий загал. На тих рисунках були зображені античні герої у подобі знайомих йому полтавців.

Навчання в Академії давалося легко, він переходив із одного класу до іншого, опановував різні художні стилі. Одержав велику срібну відзнаку. Але тут прийшла сумна звістка про смерть батька. Окрім душевних мук, додалися ще й фінансові проблеми. Нужда погнала хлопця на заробітки, через що він був змушений відлучитися від навчання. Опанас Сластіон писав про свого друга: “Він не міг терпіти ніяких обмежень, які перешкоджали йому цілковито віддатись улюбленій роботі”.

До нещасть додалося ще й цькування в Академії. Художник не бажав слідувати встановленим канонам живопису, додавав у картини українські мотиви, за які часто отримував наганяїв з боку керівництва. Зрештою це призвело до психічного розладу. Він був змушений покинути навчання, до того ж його позбавили срібної медалі. Хотів був віднайти спокій у сімейному щасті, одружитися з коханою дівчиною. Але мати відмовилася благословляти. Усе це тільки поглибило його емоційний стан. Закинув пензля та майже рік провів у лікарні для душевнохворих. На додачу від нервів паралізувало й руку. Талановитий художник вже не міг писати картини.

Трохи оговтавшись від потрясінь, подався на Слобожанщину. Його ім’я швидко забули, навіть ходили чутки про смерть. Та Мартинович не здався, він присвятив себе дослідженню та збереженню народної культури. Його опуси в галузі фольклору одразу ж отримали захоплення та схвальні відгуки наукового світу й сприяли становленню Порфирія як визначного дослідника. Зрештою він став одним із найавторитетніших та найвідоміших фольклористів.

Записи, які Порфирій Мартинович провадив протягом кількох десятиліть, нині зберігаються в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України. Деякі з них побачили світ ще на сторінках часопису “Київська старовина” або 1906 року окремим виданням. Та й до наших днів вони не втратили свого значення для науковців.

“Бесіда з Мартиновичем мене томила три дні. Він дуже охоче говорив, я не вважав би його за божевільного. Говорить до діла. Співає. Дуже пам’яткий на мелодії не тільки дум та псальом (в різних редакціях від різних співців, яких він знає), але й веснянок та весільних. Вражіння божевільности в ньому справляє власне незвичайно вузький кругогляд, в якім він обертається разом зі своїм етнографічним багажем. [П]ропорційно до затраченого часу від нього я небагато дізнався. Але, думаю, побачив хоч дещо у кривому зеркалі відображення укр[аїнського] етнографа ХІХ ст. Адже ж він, видно, свого часу був неостаннім чоловіком межи ними. Вивідати від нього можна чимало, але вивідавши треба по змозі перевірити”, – із листа В. Харкова до Климентія Квітки.

У 1922 році Мартинович став одним із засновників музею краєзнавства у Краснограді. За вісім років Харківський державний музей українського мистецтва (нині Харківський художній музей) організував виставку картин Порфирія Мартиновича. Ця виставка стала визначною подією тодішнього культурного життя – адже на ній вперше експонувалося понад 150 робіт художника. По закриттю експозиції художник більшість своїх робіт подарував музею.

Фото:Denis Vitchenko/CC BY-SA 4.0

Порфирій Мартинович, як глибоко релігійний і чесний чоловік, ніколи не поривав зв’язків зі своїм народом, завжди лишаючись не на словах, а на ділі його органічною часткою. У 1932 році, коли на Красноградщині розпочався голод, Мартинович намагався підтримати нужденних. Увесь свій гонорар, а він був дуже скромним, роздав людям, і сам вирішив розділити їхню долю. Зрештою 15 грудня 1933 року помер від голоду. Похований на місцевому кладовищі. Його могилу часто відвідують шанувальники традиційної культури, митці, музиканти, сучасні подвижники автентичної гри на кобзарських інструментах.

Художня спадщина Порфирія нині зберігається в Національному художньому музеї в Києві, Харкові, Сумах, Дніпрі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram