Згадки про Установчі Збори з’явилися вже наступного дня після зречення Миколи ІІ. Цар передав владу своєму молодшому брату, великому князеві Михайлові Олександровичу. Але 16 березня (за новим стилем) 1917 року Михайло заявив, що прийме владу, якщо тільки на це буде воля Установчих Зборів. У найгіршому маренні князь не міг уявити, що цим актом він остаточно поховав російську монархію. А через рік і три місяці його самого жорстоко вб’ють більшовики.

Верховну владу перебрав Тимчасовий уряд, який тому так і назвався, бо мав керувати країною доти, доки не запрацюють Всеросійські Установчі Збори. Вже у першому зверненні до народу цей уряд оголосив про негайну підготовку до скликання “на засадах всезагального, рівного, таємного і прямого голосування Установчих Зборів, які запровадять форму правління і Конституцію країни”. Насправді ж Тимчасовий уряд постійно відтерміновував дату виборів до Установчих Зборів. Адже отримавши владу – вкрай складно від неї відмовитися! Така непослідовність стала однією з причин стрімкої втрати авторитету “тимчасових правителів” Росії та прискорення відцентрових тенденцій у країні. Відносини між Українською Центральною Радою і Тимчасовим урядом із самого початку складалися непросто. Українські діячі мали багато підстав не довіряти керманичам Росії, які вперто не бажали надавати Україні бодай обмежену автономію.

Тому вже навесні 1917 року виникла ідея скликати окрему Конституанту українського народу (Українські Установчі Збори). Одним із перших цю думку висловив член УСДРП і Центральної Ради Михайло Ткаченко. Зі шпальт “Робітничої газети” він заявив: “Державний український народ утворює сам свою автономну країну на власних Установчих Зборах, зваженої з власного права, входячи по своїй охоті, а не з примусу у спілку з іншими націями Росії”. Апелювання до Установчих Зборів – Українських і/або Всеросійських – містяться в усіх чотирьох Універсалах Центральної Ради. У Першому з них мовилося: “Хай порядок і лад на Вкраїні дають – вибрані, вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням – Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори”.

Проте вже в Другому Універсалі, який з’явився за підсумками переговорів з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада рішуче виступила проти “самовільного здійснення автономії України” до скликання Всеросійських Установчих Зборів. Хтозна скільки ще питання автономії залишалося б у “підвішеному” стані, якби не більшовицький Жовтневий переворот і повалення Тимчасового уряду. Центральна Рада засудила цю незаконну акцію. І 20 листопада 1917 року видала Третій Універсал, яким, не чекаючи на проведення ані Всеросійських, ані Українських Установчих Зборів, проголосила автономну Українську Народну Республіку (УНР).

Чудово усвідомлюючи, що політичні опоненти обов’язково назвуть УНР “самопроголошеною” і “нелегітимною”, Рада призначила вибори Українських Установчих Зборів на 9 січня, а скликання – на 22 січня 1918 року. Після цього, 24-29 листопада 1917 року, Центральна Рада нарешті затвердила дуже детальний (183 статті!) закон про вибори до Установчих Зборів УНР. Активне і пасивне право виборів отримали чоловіки і жінки віком від 20 pоків. До речі, виборчі права до 1917 року жінки мали лише у кількох країнах світу – Новій Зеландії, Австралії, Фінляндії, Норвегії, Данії, Ісландії. Цікаво, що у виборах, за бажанням, могли взяти участь і адміністративні одиниці, суміжні з територією УНР. Загалом треба було обрати 301 депутата із розрахунку: 1 представник від 100 тисяч населення. Головою комісії у справах виборів призначили пана Мороза.

Наприкінці листопада-на початку грудня 1917 року в Україні відбулися вибори до Всеросійських Установчих Зборів. Більшовики, які не збиралися поступатися владою, не наважилися заборонити вибори. Однак щойно загальноросійська Конституанта почала свою роботу, більшовики та їхні прибічники оголосили про вихід з її складу, а 19 січня 1918 року – про її розгін. В Україні для зриву місцевих Установчих Зборів Ленін і компанія реалізували іншу схему. 25 грудня 1917 року в Харкові провели з’їзд рад. На ньому проголосили альтернативну, буцімто “істинно народну” УНР, яка й звернулася до “братнього народу” (Радянської Росії) з проханням надати військову допомогу проти “київської” УНР. Із Росії вдерлися червоногвардійські загони Антонова-Овсієнка і Муравйова. За таких умов вибори до Українських Установчих Зборів відбулися лише в неокупованих більшовиками районах. Тому замість 301-го депутата змогли обрати тільки 171. У призначений час, 22 січня 1918 року, Збори не скликали.

Натомість цього ж дня Центральна Рада датувала Четвертий Універсал, в якому проголосила цілковиту самостійність УНР. І висловила сподівання, що за кілька тижнів Конституанта все-таки зможе зібратися й легітимізувати Українську Народну Республіку. Проте й цим планам не судилося здійснитися. 29 січня у самому Києві спалахнуло більшовицьке повстання, а 8 лютого місто захопили війська Муравйова, які рухалися з Лівобережжя. Питання Українських Установчих Зборів стало зовсім не на часі. Центральна Рада була змушена перейнятися власним порятунком. Підписувати Берестейський мир із країнами Четверного союзу і прохати їхньої допомоги для визволення України від більшовиків. Українську Конституанту так ніколи й не було скликано.

Фото: На військовому параді з нагоди проголошення УНР. Київ, Софійська площа, біля пам’ятника Богданові Хмельницькому. У центрі (на сходинці) зліва направо стоять: начальник Київського військового округу Віктор Павленко, Симон Петлюра, Володимир Винниченко і Михайло Грушевський (з фондів ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного)

Передрук. Оригінал статті вперше був оприлюднений у спецвипуску газети “Український інтерес”

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]