Українська казка про щастя

Виявляється, не всі українські письменники є песимістами. Враховуючи рейтинги країни та внутрішньоукраїнські обставини, в Україні навіть вони вірять в щастя. Воно десь є, десь блимає, розлилося в доколишньому повітрі. І отак, разом із фатумом, жіночим стражданням та дитячим горем, складаючи собі ментально-психічний коктейль, усе-таки вродилося й воно. Просто треба намацати його, просто необхідно трішки почекати, поборотися, – і фігура твоєї долі все одно проходить у дамки. Саме така житиєстверджувальна філософія притаманна романові “Синдром зародку” (2020) та його авторці киянці Ірині Власенко. “Коли ж ти вже заспокоїшся, адже в тебе четверо дітей? – Так, але вони теж українці”, – стверджує Ліза, головна героїня, і заради майбутнього цих “щонайменшеньких” українців продовжує власну боротьбу за щастя.

“Синдром зародка” – жіночий епос на жіночу ж тему, укорінений саме на жіночих же, здавалося б, проблемах. Доля доньки, старшої сестри, матері чи просто жінки, перед кожною з яких час від часу постає одна з найбільших жіночих дилем – народжувати, робити аборт чи залишати дитину напризволяще, названим батькам та нянечкам. Епічність спостерігається у триванні моноліту цієї жіночої долі, практично знедоленої. Авторка досліджує феномен, цілком притаманний в силу різних причин багатьом поколінням в Україні, змушених вирішувати долю свого потомства без участі чоловічої статі та руки, як і долю власного жіночого щастя. У чому воно, щастя, полягатиме тепер? У долі покритки-селянки, змушеної вийти заміж вагітною за тюхтія-слюсаря, закоханого в неї, щоб весь вік потім ненавидіти чоловіка, ніби спокутуючи та множачи свій гріх? Чи в долі партійної лідерки, що витравлює із себе “небажаний” плід всіма можливими засобами, а потім змушена буде миритися чи не з самим фактом руйнування власної кар’єри через “зайву” дитину, чи їй вдасться викинути доньку з власного життя? А чи в долі однієї з дочок вище названих персонажів, долею якої починає керувати сам зародок, що завівся в ній, вимагаючи реалізації ідей життя, материнства й щастя? У романі головні, і чи не єдині, бо решта для них тло, – це покинуті жінки та діти, жінки, що залишають чоловіків і дітей. Але епос “непотрібних людей”, книжка, що розпочинається з чергової смерті кохання, все-таки присвячена людям щасливим.

Так, утративши сподівання на те, що надійного чоловіка, героя її роману, опертя та надію в житті не знайти, Ліза сидить у метрі в стані напіванабіозу від шоку через власні думки. Але не їй стрибати сьогодні на рейки поперед поїздом. Автоматично, жінка погодилася потримати пакет із паперами, а за мить власниця пакету вже вирішила долю. Зашкребли рейками гальма, і Ганна Кареніна ХХІ сторіччя, медсестра, яка значну частину пропрацювала в пологовому відділенні з дітьми, залишеними матерями після пологів напризволяще, не витримує тиску власної пам’ятливості. Її свідомість більше не здатна акумулювати людські, дитячі, горе й страждання. Естафетна паличка переходить до Лізи. Але записи та спогади, які вбили жінку, що кілька десятиріч поспіль спостерігала вбивства-аборти та долю залишенців у пологовому, подіють на Лізу інакше. Жінка раптом зрозуміє, що головне не їхня, жінок, доля – позашлюбних бабусі, мами й себе самої, молодиці-“разведьонки”, що є в цьому житті і речі посутніші. Люди, беззахисніші за тих, хто страждає в дорослому віці – немовлята.

Жінка розпочинає жити з надією, що щось змінити на краще можливо. У її житті знаходиться людина, здатна втішити її і пройти цей шлях із нею, подруга. Зрештою, коли ти чиниш єдино правильні, згідно з твоїм сумлінням речі, то твоя доля змінюється й в усіх інших аспектах. Настає мить, коли щастя саме повертається до тебе обличчям. Звичайно, “Синдром зародку” – книга при тому всьому зовсім не наївна і не для наївних. Але хоч Ірина Власенко, письменниця з Позняків, яка 11 років у 90-х провчителювала в Росії, авторка вже чотирьох видрукованих книг та ще чотирьох неопублікованих, номінантка “Коронації слова”, і намагається переосмилити жіночу долю у ХХІ сторіччі з її неодмінною тягою до фемінізму, з логікою авторки, звичайно, погодяться також не всі жінки. Підозрюю, що для тих, хто не народжував, не любив чи не стояв у своєму житті на межі абортарію, така філософія, що це життя можна перемогти, навіть зваливши на власні плечі всю тяжкість жіночої долі та примирившись, що змагатися за жіночність іноді потрібно на самоті, не є прийнятна. Але цей роман не тільки про жінок чи для жінок. “Робити щось разом – найкращий спосіб відчувати близькість”, і ця авторська логіка стосується набагато ширшого кола уявлень, чим звичайне й цілком гендерно-соціальне вирішення питання “полишених”, ким практично в житті час від часу виявляється кожен із нас. Книга мудра. “За турботами про інших, долучившись до загальної справи, не помічаєш своїх проблем, вони стають такими маленькими”. Якщо ця книжка і гуманістична, то мова не про гуманізм поглядів, світогляду, а передовсім про практичний гуманізм дії, який не міркує, що гарно, що погано, хто винен, а хто не долучився, а пропонує одні ліки від цього світу з його проблемами, які починаються з “зроби щось сам”.

Що таке синдром зародку? Це і синдром початку чогось уже незворотного, що можна або припинити злочином, або продовжити любов’ю. Це і дилема, яку потрібно вирішувати, проігнорувавши “а хто винен”. Це – деякий імпульс, деякий інтелект, деяке життя, що починає змінювати своє життя. Зародок – це хвороба. Зародок стає диктатором у тілі жінки, змінюючи та коригуючи закони її біології під себе. Але для авторки Ірини Василенко “синдром заародку” переростає свою гендерно-соціальну тематику, стаючи метафорою, яка уособлює Україну, узагальнює її долю: “Мені здається, що синдром зародка є не лише в окремої людини, – міркує роман. – Він є й у всього народу. Це як хвороба співчуття, причетності до того, що було, є й буде на цій землі, де ти народився. Наче генетичний міцелій, на якому зростає свідомість”.