Убивство Полковника

Владлен Мараєв. Убивство Полковника. Фото: nv.ua

“Я бачу чітко його переді мною. У нього сивий капелюх, він середнього зросту. Виглядає як справжній джентльмен, але вдягнений дещо скромно. У правій руці несе маленьку плитку-валізочку. Таку звичайну річ за кілька гульденів. Чоловік цей знаходився приблизно біля кінотеатру “Люм’єр”, як стався цей випадок. Бачу, немовби в сповільненому кінокадрі, як розлітається валізочка. Тріскотливий вибух. Носій валізочки розлітається на шматки. Направо і наліво бачу летючі ноги і руки. Кривава маса, його тулуб з великим розмахом летить поза тротуар і падає метрів за двадцять на вулицю. Я відчуваю шок від важкої вибухової хвилі повітря, але втримуюся на ногах… Тривало все це кілька секунд. Одразу після вибуху лунає дикий брязкіт побитого скла. З усіх сторін летять на вулицю шибки. Я втікаю на проїжджу частину дороги, щоб ухилитися від летючих уламків скла. Потім почали збігатися з усіх боків люди”.

Так мешканець нідерландського Роттердама на прізвище де Йонг описав теракт на вулиці Коолсінгел 23 травня 1938 року, свідком якого він став. Поліція знайшла у загиблого чехословацький паспорт на ім’я Йозефа Новака. Виявилося, що ця особа за якихось 40 хвилин до вибуху зареєструвалася в готелі “Централь”. А далі слідство встановило, що паспорт – фальшивка, а Новаком був Євген Коновалець – лідер Організації українських націоналістів і командант Української військової організації. Колишній командир січових стрільців, відомий серед ветеранів просто як Полковник.

Євген Коновалець. Фото на паспорт. Зберігається в музеї Української революції 1917–1921 років

Соратники Коновальця знали, що в Роттердамі Полковник мав зустрітися з молодиком на ім’я Павлусь Валюх. Ця людина була відома як один з чільних представників оунівського підпілля в Радянській Україні. Вже два роки як Валюх зазнайомився із Коновальцем, періодично повертався до СРСР із оунівською пропагандистською літературою, а звідти привозив секретні документи, цигарки, солодощі й навіть гроші для закордонних діячів ОУН. Проте після 23 травня Валюх більше ніде не з’являвся. Звісно, його одразу запідозрили у скоєнні злочину. Адже під час зустрічі він міг вручити Коновальцеві пакунок із вибухівкою.

Павлусь Валюх, він же Павло Судоплатов. Берлін, 1935 рік. Фото: coollib.com

Керуючись формулою “cui prodest?”, напрошувався висновок: Валюх – радянський агент, інфільтрований в структуру ОУН. Щоправда, СРСР спробував досить недолуго “замести сліди”, перекладаючи відповідальність то на нацистську Німеччину, то на Польщу, то на опозицію всередині ОУН або ж на прихильників Павла Скоропадського. Та за кордоном мало кого переконало таке крутійство.

Найближчі співробітники Євгена Коновальця роками збирали й аналізували будь-яку інформацію про Валюха. У пізнішій брошурі під назвою “Пекельна машина в Роттердамі” можна віднайти таку характеристику: “Валюх був приготований довгі роки. Він знав дуже добре історію російсько-української війни, зокрема часи Центральної Ради і Директорії УНР. Він знав також прекрасно українську літературну мову і говорив та писав нею просто зразково. Все те було призначене на те, щоб вкрастися в довір’я національних кіл Українців, зокрема ж націоналістів. Його вимова українських слів була така досконала, що трудно припускати, що він міг бути російського походження. Все вказує на те, що він був Юдою українського роду”.

Здогадки оунівців офіційно підтвердилися тільки через 54 роки, коли в Москві вийшла друком книга Дмитра Волкогонова “Троцкий: Политический портрет”. У ній вперше було розкрито, що під псевдонімом Павлусь Валюх переховувався оперуповноважений Головного управління державної безпеки НКВС СРСР Павло Судоплатов. Невдовзі й сам Судоплатов засвідчив це в мемуарах, докладно описавши операцію з усунення Коновальця.

Павло Судоплатов народився у Приазов’ї, в Мелітополі. Він був молодший він Євгена Коновальця на 16 років. Полковник йому дуже довіряв. Очевидно, він понад усе хотів вірити, що в підрадянській Україні вже визріло нове і впливове покоління, готове боротися за незалежність.

Наказ про вбивство Коновальця віддав особисто Сталін. Акція мала на меті розколоти і максимально послабити український визвольний рух. Спеціаліст відділу оперативно-технічних засобів Олександр Тімашков виготовив вибуховий пристрій, замаскований під коробку шоколадних цукерок, оформлену в українському народному стилі. Вибух мав статися через півгодини після переведення коробки з вертикального положення у горизонтальне. Цю коробку Судоплатов і подарував Коновальцеві під час короткої зустрічі в Роттердамі (поклавши її перед ним на стіл). Майже одразу після цього він попрощався з Полковником, змінив зовнішній вигляд із допомогою нового плаща і капелюха, та негайно виїхав з Роттердама через Брюссель до Парижа, де зустрівся зі своїм зв’язковим. Далі його маршрут проліг до Барселони, а вже звідти – кораблем до Ленінграда.

У спогадах Судоплатов зазначив, що вважав убивство Коновальця виправданим з усіх точок зору і пишався тим, що внаслідок вибуху не постраждали сторонні люди. Насправді ж, окрім загиблого Коновальця, двоє випадкових перехожих дістали поранення.

Радянське керівництво частково досягло своєї мети. Смерть Коновальця прискорила розкол в ОУН на мельниківців і бандерівців. Також вона спонукала націоналістів до створення власної спецслужби – Служби безпеки ОУН. Під час Другої світової війни і після неї радянському режимові довелося відчути, наскільки серйозним противником є український визвольний рух. Знищити його цілковито так і не вдалося. Незалежна Україна стала об’єктивною реальністю, а Радянський Союз вже давно пішов у небуття.

Після вбивства Коновальця Судоплатов організовував операцію зі знищення Троцького. Під час війни працював із відомим розвідником і диверсантом Кузнецовим (якого вбили бійці УПА), розробляв план замаху на Гітлера. У перші повоєнні роки був причетний до вбивства поборника українізації Олександра Шумського і греко-католицького єпископа Теодора (Ромжі).

Радянська держава належним чином віддячила своєму героєві. Після падіння Берії, Судоплатова на 15 років посадили до в’язниці. Звідти він вийшов напівсліпим інвалідом, переживши кілька інфарктів. За радянської влади його навіть не реабілітували – це зробили в “незалежній Росії” тільки 1992-го. Попри все, на пенсії Судоплатов дожив до 89 років. До останніх днів щиро шкодував через розпад СРСР і унезалежнення України. Похований в Москві.

Євген Коновалець досі спочиває на чужині. Як і Петро Дорошенко, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Павло Скоропадський, Нестор Махно, Тарас Бульба-Боровець, Петро Григоренко і багато-багато інших співвітчизників. Чи не час справу створення Українського пантеону нарешті зрушити з місця?