Згідно з указом президента України від 17 листопада 2000 року “Про День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні” 22 червня вважається Днем пам’яті. У цей день 79 років тому почалася жорстока німецько-радянська війна, яка забрала життя кожного п’ятого українця.

1 418 днів тривала ця війна. Днів, омитих кров’ю бійців, сльозами матерів, наповнених стражданнями дітей. 1 418 днів у благодатну українську землю падали смертоносні снаряди. І проростали вони рясно солдатськими могилами. Здавалося, після такого люди мали б зрозуміти, що таке війна та ніколи не допустити нічого схожого. Проте, як бачимо, цього не сталось.

Хочу повернутися в спогади, якими ділилися з нами, ще школярами, ветерани тієї далекої війни. Ці спогади, так склалося, залишилися в архівах нашої сім’ї. Більшості з тих, хто писав, уже нема в живих. А спогади їхні живуть. Ділюся ними з вами. До слова, усі ці люди – мої земляки, соснівчани.

Аліса Цапенко

Моторошно стає від згадки про червень 1941 року в Каховці, що на Херсонщині. Вночі горів елеватор від запалу, скинутого німецьким пілотом, а вдень був наліт ворожих бомбардувальників. Бомбили переправу через Дніпро й усе місто. Одна бомба впала в нашому дворі. Почалася евакуація, бо через Каховку мала проходити лінія фронту. Зв’язківці вже прокладали кабель, машини підвозили снаряди, підтягувалися війська.

Усі, хто мав хоч якийсь транспорт, поспіхом залишали місто. У нас транспорту не було. Тато вже воював на фронті. Мама, бабуся, я і брат вирішили йти у степ пішки. На щастя, дорогою нас наздогнало авто. Доїхали до станції Новоолексіївка. Звідки останнім ешелоном виїхали до Харкова. Уночі потрапили під обстріл. Відірвало три останні вагони. Поїзд зупинився, бо попереду розірвалася бомба. У вагонах переполох. Вартові нікого не випускали з вагонів. Люди вибивали вікна, вистрибували надвір, а там по них стріляли з літака. Скинувши всі бомби, нацистський літак відлетів, а поїзд рухався дуже повільно по сигналу ліхтарів, що подавали помічники машиніста, які оглядали путь попереду.

Настав ранок. Потім день. Страшна спека. Діти плакали, хотіли пити. Поїзд наблизився до якоїсь станції. Біля колодязів стояли вартові, не дозволяли підходити близько – вода була отруєна.

Таким був для нас початок війни. Як ми вижили? Думаю, що завдяки бабусиним молитвам.

Читайте також: Друга світова війна – найкривавіший глобальний конфлікт

Василь Сіховець

Я належу до того покоління, яке називають дітьми війни. Що значить оте слово “війна”, яке асоціюється в моїй уяві зі словом “вій”, бачив на власні очі.

Липень 1941 року. Іду з татом до дядька Дмитра. Із-за читальні есесівець вивів хлопця років 15-ти й на царині двічі вистрілив йому в спину. Я плачу, а батько підходить до есесівця і щось кричить йому німецькою. Я не став тоді сиротою лише тому, що німець, хоча ні, не німець, а есесівець, очевидно, прийняв батька за співвітчизника. Той єврейський хлопець, що з лісу, де переховувалася його родина, прийшов до села по харчі – мій біль впродовж усього життя…

Літо 1942 року. На припічку парує у мисці декілька зварених у “мундирах” картоплин. Це харч на цілий день для нашої родини. До хати заходить навіжена, чи збожеволіла від голоду дівчина. Вхопивши картоплю, прожогом кинулася втікати, хоч ніхто й не збирався наздоганяти її. “Бідна жінка!”, – чую слова когось із батьків. Війна закінчилася у травні 1945. “А чи закінчилася?”, – думаю. Угорщина 1956 року, Чехословаччина 1968, Корея, В’єтнам, Куба, Ангола, Афганістан, Ірак, Іран, Чечня… Чи порозумнішали гомо сапієнс хоч на йоту, чи навчилися хоча б чогось на своїх помилках? Ні! А селянка, яку так і не відучили молитися, молиться як і в роки війни: “Господи, з любові до нас пішли мир і супокій у кожну душу, у кожну родину, поміж народами, поміж державами”.

Олена Маїло

Тяжкою була юність молодих людей того часу. Багатьох з них забрала війна. Нелегка доля чекала на молодика з глибинного села Замости, мого тата. Із 27 його однокласників, які пішли воювати, повернулися тільки дев’ятеро. А було їм тоді по сімнадцять. Його однокласницю Валю Федонюк забрали до Німеччини, де вона й померла. У 1942 загинули в гетто брати Вайзброти. Ще двоє хлопців полягли під Варшавою. За що гинули ті діти? Перед ким вони мали провину?

Боляче згадувати батькові ті роки. Пішов на фронт сімнадцятилітнім, на щастя, лишився живим. Після перемоги над гітлерівцями для тата війна не закінчилася. Потрапив на Далекий Схід, у Маньчжурію. Служив мінометником у складі 304 стрілецького корпусу. Наприкінці 1945 потрапив на Курильські острови. Там радистом першого класу у званні старшого сержанта закінчив службу.

Тетяна Вихневич

У травні 1941 він закінчив з відзнакою Сімферопольське піхотне училище. Направили в Одесу командиром роти полкової школи. 20 червня ніщо не провіщало біди. Була субота. Молоді офіцери дивилися в місті фільм про кохання. До школи поверталися пішки – чомусь не ходили трамваї. Навіть те, що о четвертій ранку наказано вийти з Одеси, не насторожило, бо школа готувала військове навчання з форсуванням Дністра. От тільки чому здали учбові гвинтівки?

П’ятнадцять кілометрів від Одеси. Привал. Зібралися півколом. Не зводять очей із замполіта, якого не впізнати. Слова, несподівані й страшні, минаючи розум, вдаряли по серцю: “Сьогодні, о четвертій годині ранку…”

Так почалася війна для Івана Лісняка, командира партизанського загону “Південний”, багаторічного голови Ради соснівських ветеранів. Там, на війні, він зустрів свою майбутню дружину Анну.

Бродівський котел для Василя Грабового не просто сторінка історії, це частина його долі. Полк, в якому служив Василь Пилипович, потрапив в оточення. Пробиралися лісами. Не припинялися затяжні й холодні дощі. Голодні, мокрі, перемучені люди вперто долали кілометр за кілометром. Навіть коли від полку залишилося тільки сорок бійців, це все одно був полк і наказ командира битися до останнього патрона прийняли як належне. Інакше й бути не могло! Сорок бійців із чотирма пушками й одним танком проти 40 танків противника. Їм допомогли “Катюшами”, і полк вийшов з оточення. А далі були Польща, Болгарія, Румунія, озеро Балатон. Закінчив війну в Альпах.


Іноді життя зводить з людьми, які сходять зі сторінок відомих книг. Знаєте, із ким ми зустрілися нещодавно? Із Корнійчуковою Христиною Архипівною. Пам’ятаєте, отою санітаркою, яка тоді, коли “вся медицина втекла”, не побоялася зробити операцію бойовому командиру. Не шукайте такого в біографії Марії Бессараб. Було інше.

Зовсім юною дівчиною (ішов сімнадцятий) пішла вона у 1943 з воїнами, які визволяли Дніпропетровщину. Була санітаркою в прифронтовому госпіталі. Перев’язувала, допомагала під час операцій, здавала кров важкопораненим. Один випадок запам’ятався на все життя. Був кінець війни. Отой капітан Волков – один із останніх бійців, яких прийняв їхній госпіталь. Важке поранення. Дві складні операції. Ампутація ноги. Він лежав на операційному столі весь жовтий, немічний. У чому тільки душа трималася? Необхідна була кров, але потрібної групи на складі не виявилося.

– Ну що ж, несіть у палату, – зітхнув хірург і відійшов до вікна. То була вірна смерть, і вона це зрозуміла. Швиденько роздяглася й лягла на сусідній стіл.

– А це що таке? – голос старого лікаря втомлений і сердитий.

– У мене перша група. Візьміть мою кров.

Поки готувалися до переливання, капітан знайшов сили заступитися за неї:

– Не мучте дитину. Помру так помру. Навіщо?

Коли ж кров потекла, заспокоївся, закрив очі. З-під повік викотилася сльоза. До цього часу не може забути Марія Федорівна цієї сльози.


Доля приготувала моїй бабусі Любі багато випробувань. Рано залишилася сиротою, виховувалася в дитячому будинку. Перед війною знайшлася сім’я, що її удочерила.

Коли в село зайшли німці, їх розквартирували по хатах. До них поселили лікаря – вже немолодого чоловіка із сумними голубими очима. Бабуся на той час уже добре куховарила. Не міг нахвалити “гість” її борщ і вареники. А вечорами (вона часто це бачила) ставив перед собою фото, з якого посміхалися до нього молода дуже гарна жінка та двоє симпатичних хлоп’ят. “Кіндер”, – показував бабусі фотокартку й легенько торкався її волосся. А з очей у нього текли сльози.

Якось бабуся важко захворіла. Німці панічно боялися тифу, могли на місці розстріляти хворого. Тому бабусю сховали від їхніх очей. Постоялець відразу помітив відсутність дівчинки, питав про неї. Хвороба прогресувала. Одного разу німець почав шукати маленьку куховарку. Заглянув на піч, взявся за голову – мабуть справи у моєї бабусі були кепські. Знявши її з печі, почав лікувати. Кілька днів і ночей не відходив від неї. І вилікував!

Ми звикли чути про звірства, які творили нацисти на нашій землі. І творили, звичайно, творили! Кров холоне в жилах, коли слухаєш розповіді очевидців! А я щиро вдячна отому німецькому лікарю з голубими очима за те, що врятував мою бабусю. Не зі своєї волі, мабуть, потрапив він на ту війну, бо вмів любити.

Юрій Горощук

Якось дідусь розповів мені історію, що трапилася в його селі в роки війни. Був він тоді ще зовсім малим. Жили у тому селі старенькі чоловік і жінка, в яких не було дітей. І одного вечора хтось постукав у двері. Чоловік відчинив і побачив пораненого солдата. Увійшовши до хати той упав. Надворі зима, і солдат голодний, холодний, ледве губами ворушив. Жінка почала обігрівати хлопця, розтирати його, а чоловік побіг за сільським лікарем.

Тим часом німці, не обминаючи жодної хати, шукали льотчика, літак якого збили. Зайшли й туди, де був поранений. Сім’я видала хлопця за свого сина, в якого попали осколки гранати. Німці не повірили. Сказали, якщо чоловік готовий померти за сина, тоді повірять, що це їхня дитина. Чоловік, не роздумуючи, погодився. І фашисти розстріляли старого. Так своєю смертю чоловік урятував чиюсь дитину – молодого льотчика.

Наталія Коваленко

У війни не жіноче обличчя. Так, у війни не жіноче обличчя. У неї, взагалі, не обличчя, а страхітлива звіряча маска, бачити яку нестерпно. А їм довелося бачити.

Третя дивізія 183 Червонопрапорного зенітного артилерійського полку. Військова спеціальність – зенітник. Військове звання – сержант. Сержант Варя.

Війна ставала непростим випробуванням для бувалих бійців-чоловіків. А як було їм, молодим дівчатам? Від Варвари Швирьової та її бойових подруг залежало, як влучно падатимуть наші снаряди. На рахунку полку, де служила Варвара Іванівна, 137 нацистських літаків, сотні танків. А були в цьому й сусідньому полку одні дівчата. Частенько й снаряд підняти було не під силу.

Відразу ж після звільнення Львова охороняли найважливіші об’єкти міста. Саме тут, у Львові, закінчилася для неї війна.

А Катерина Яровицина пройшла війну в обслузі військового аеродрому. Працювала телефоністкою. Складна та дуже відповідальна робота. “Ви навіть уявити собі не можете, як нелегко доводилося на війні нам, жінкам”, – задумується на мить Катерина Іванівна.

Надія Коблик

Народилася я в 50-ті. Чомусь добре пам’ятаю свою першу зустріч із таким холодним слово “війна”. Жили ми тоді на околиці маленького містечка, навколо якого був ліс. Пройшовши трошки лісовою стежинкою, виходиш на гарну широку дорогу, вимощену білим каменем. Була вона, ця дорога, такою недоречною там, неприродною і випадковою. А вела дорога на військовий цвинтар, який називали “французьким”, бо лежали там французькі солдати, закатовані нацистами в концтаборі. Наприкінці літа до нас приїздили родичі похованих. Був великий мітинг, сльози, квіти.

– Дідусю, а для чого тоді приїхали до нас французькі солдати? – спробувала розібратися.

– Щоб допомогти нам перемогти нацизм.

– Значить, якщо б їх не вбили, то убивали б вони, і на цьому цвинтарі лежали б інші люди?

Дідусь мовчав. Він же не міг сказати мені, що одні винні, а інші ні. Не про це я питала. Як пояснити дитині один із найстрашніших абсурдів нашого так званого “дорослого життя”? Почав здалеку. Говорив про якісь умовності, про те, що існують люди, які прагнуть підкорити собі інших. І ще про щось, чого я не зрозуміла. І, звісно, не могла зрозуміти, бо ще не знала правил складної, до неможливого заплутаної гри, яку ми звемо життям.

Скільки років минуло! Але при слові “війна” відчуваю глибоко в серці те незабутнє дитяче несприйняття. Хто має право посягати на людське життя, дане Богом?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram