Як би не закінчилася ця наша з вами частина історії людства, один факт залишиться доволі промовистим. Як і в Середньовіччі, у добу Великого князівства Литовського, Литва залишиться для українців кінця ХХ початку ХХІ сторіччя більше, аніж добрим сусідою. Зараз з-поміж інтелектуалів Литовської Республіки виникла остання з “фішок”. Ні, не проєкт спільної держави, але спільного Економічного Союзу, до якого мали б увійти Литва, Польща, Білорусь та Україна. Але за останні 30 років легальної і напівлегальної співпраці між нашими двома народами то є не єдиний із проєктів. Більшість із них стали успішними. Наприклад, підтримка України (і до східної війни, і після) всіма президентами Литовської Республіки. Також лобіювання українського питання в усіх європейських та євроантлантичних установах. А щільна співпраця в додержавному періоді кінця 1980-х між їхнім “Саюдісом” і нашим Народним Рухом України?

Якраз тоді, згодившись вирушити навесні 1990-го разом із теперішнім відомим блогером від ВАТА-ТВ Віктором Литовченком друкувати антирадянські рухівські листівки, я вперше й назавжди познайомився з Литвою, державою, в яку, ступивши на лісово-замкову землю одного разу, уже не можливо не закохатися. Але так сталося, що в Литві довелося залишитися на довше. Чи міг передбачити я, хлопчина з української глибинки, який доти плутав не тільки назви країн, а й столиць, що 13 січня разом із литовцями, студентами та пенсіонерами, дисидентами й звичайними громадянами мені доведетья пережити ту наймоторошнішу в моєму житті добу, яку Литва тепер віншує як День захисників свободи? Чи міг, так і не заснувши в ніч на 13-те січня 1991-го, що саме так називатимуть найшанованіші литовські вулиці. Але, мабуть, краще, ніж я, всього лишень український свідок ревищ колон з бронетранспортерами, розповідають очевидці, титульні литовці. Слово передаю тодішній литовській студентці з факультету комунікації Вільнюського університету Вілґайле Каріняускайте:

“Із осені 1989-ого настрої серед нас, литовських студентів, були вкрай максималістичними. Я навчалася на другому курсі Вільнюського університету і, звичайно, читала усі антирадянські листівки “Саюдіса”, навіть довгий час зберігала їх у себе. Історію нам, майбутнім журналістам, викладав історик Альфредас Бумблаускас, який зараз тісно співпрацює з українським благодійним фондом “Корона Князів Острозьких”. Викладач був закоханий в історію часів Великого Литовського князівства. Тільки навчаючись в університеті, я дізналася, що Литва колись була дуже великою державою, а зараз, тобто у 90-ті минулого сторіччя, перебуває на межі виживання та зникнення на теренах Радянського Союзу. У кімнаті в гуртожитку я повісила карту Малої Литви – з XVI сторіччя так називалася теперішня частина Калінінградської області, з усіма литовськими назвами, які були до того, як “совок” їх переназвав. Карту я виготовила власноруч. Перемалювала з таємно отриманого оригіналу, і підписала всі назви міст та сіл литовською (наприклад, Совєтськ – Тільзит (Tilžė), Гусєв – Гумбінен (Gumbinė), Черняховськ – Інстенбург (Įsrutis).

Із першого курсу я приєдналася до Туристичного студентського клубу. Там із-помежи студентів різних спеціальностей якраз щонайактивніше поширювалися антирадянські ідеї. Ми всі мріяли про незалежну Литву. На початку 1990 року вирушили в туристичний похід по селах і містечках Дзукії (Вільнюський край), взявшись збирати підписи у громадян, які висловлюють своє бажання, щоб Литва вийшла зі складу СРСР. Це все відбувалося після нашої акції Балтійського шляху (24 серпня 1989 року), коли в людях дійсно загорілася крихта надії змінити хід історії. Ми йшли литовськими містечками з трикольоровими прапорами (теперішнім національним прапором), і за такі кольори могли й до в’язниці посадити. Звичайні люди тоді слухали висловлювання пана Вітовтаса Ландсберґіса по телебаченню, його заклики вимагати незалежності, тому деякі литовці охоче підписувалися за вихід, були, звичайно, й такі, що посилали нас подалі.

Але ця не була найсміливішою з наших подорожей у боротьбі за незалежність. На той час я часто їздила до Львова, Москви, Петербурга, Суздалі, Володимира, Ярославля, на це витрачала усю свою стипендію. У поїздках ми завжди просилися на ночівлю до студентів-майбутніх журналістів, а там увечері в гуртожитку петербургського чи московського університетів під гітару співали литовських народних або партизанських визвольних пісень. Одного вечора зателефонували з Туристичного клубу та повідомили, що увесь вагон студентів збирається вирушити під стіни Кремля з плакатами “Свободу Литовській Республіці”.

Ми цілу ніч малювали ті плакати, а вранці поїхали до Москви. Та як же ж ми здивувалися, що на вокзал із клубу ніхто не приїхав, але прибуло ще кілька студентів з Педагогічного інституту, і ми, шестеро дівчат, поїхали пікетувати Кремль. Було страшенно холодно, були вдягнені ми у великі пальта, а під ними сховали плакати, коли проходили вартових на території Красної площі. Там ми стали поруч із входом, де в той день відбувався з’їзд народних депутатів, у той час там виступав Вітаутас Ландсберґіс як депутат СРСР. Ми вийняли плакати з вимогою надати незалежність Литві. Та через хвилин зо десять до нас причепилися міліціонери, звичайно, ми так були перелякані, що за першою ж вимогою скрутили плакати та пішли, поряд були двері входу у церкву Василія Блаженного, і ми проскочили всередину. Ми зрозуміли, що за нами будуть вести спостереження. Почали радитися, і вирішили розбитися на три пари, розійтись, а ввечері зустрітися в залі Театру на Таганці. Потім ішли Москвою і весь час помічали, що за нами стежать. Навіть, коли повернулися до Вільнюса.

Я все це розповідаю, щоб показати приблизні настрої та ситуацію, яка складалася упродовж 1989-1990 років. І тут настає початок 1991 року. 13-те. О четвертій ранку розбудив стукіт у двері. До кімнати забігла подруга, вигукуючи: “Там, біля телевежі танки розстрілюють людей!” Уявіть той час. А тоді не то що смартфонів, мобільних телефонів не було ще, а в студентських гуртожитках навіть і стаціонарний телефон був для нас недоступний: потрібні були жетони. Тому подруга моя прибігла вночі піднімати усіх студентів із ліжок, щоб нам стати стіною проти радянських танків. Звичайно, ми одразу побігли не до телевежі, до якої вдвічі далі, а до литовського парламенту, де мітинги протесту вже розпочалися, починаючи з 8 січня. Люди зібралися пікетувати, передовсім, проти підвищення продовольчих цін. Узагалі економічна ситуація складалася того року жахливо. Ані товарів, ані грошей у населення не вистачало. Я пам’ятаю, як восени 1989 року на заводі мама не отримувала зарплатні кілька місяців поспіль, а потім… привезли вагони взуття як розрахунок за працю. Виявляється, везли його з Вірменіі. Мамин молокозавод із вірменським заводом бартером товарами обмінялися. Але щось же треба було їсти. Викручувалися, як могли… Отож литовці вишли “на майдан” через такі, можна сказати, соціальні обставини, а вилилося це в кровопролиття… Поготів розстріл Вільнюської телевежі був у наших очах як несамовита жорстокість режиму. Звичайно, ми прагнули незалежності, але передовсім тому, що прагли людського життя. Отоді-то литовські люди й почали ставити барикади, а на них, на дротах вішали власні паспорти та воєнні квитки. У той день у Литві практично радянська влада і закінчилася”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram