У чиєму тілі волів би відродитися Говард Філіпс Лавкрафт?

Засноване українськими емігрантами у місті Балтимор, видавництво “Смолоскип” імені Василя Симоненка, на початку 1990-х перебралося на свою історичну батьківщину. Очолювана Осипом Зінкевичем (1925-2017), книгодрукарня, яка в США спеціалізувалася на друкові передовсім дисидентської та правозахисної літератури, а також творів українських письменників, репресованих сталінським режимом в Україні взялася за пошук нових літературних імен. Саме “Смолоскипові” український читач завдячує появі таких знакових імен як Сергій Жадан та Андрій Кокотюха, твори яких були опубліковані 1994-го в збірці з “Молоде вино”, одразу після чого з’явилися і їхні дебютні книжки “Цитатник” і “Шлюбні ігрища жаб”. Попри те, що “Смолоскип” ще раз повернув спадщину Розстріляного відродження українському читачеві, видавництво, очолюване Ростиславом Семківим, не забуває і про пошук нових імен. Книжка “Я – кисень” від лавретата конкурсу видавництва “Смолоскип” Сергія Рибницького, безумовно, належить до відкриттів сучасної української літературі в малій прозі.

Для Сергія Рибницького, можливо як ні для кого з молодших прозаїків, притаманне відчуття постійного експерименту, із собою, зі словом, з думкою і, певно, з читачем. Наразі я не зустрів жодного з текстів, у якому б автор не намагався, знов і знов, вигадати новітній, модерновий літературний велосипед. Сергій може постати як у ролі чудового й майже елементарного за творчими засобами оповідача детективного сюжету, і в іпостасі заобрійного, тяжко читаного, мало зрозумілого й водночас сучасного провідника в складній, в емоційно заплутаній та перевантаженій філософією апокаліптичності альтернативній історії. У книзі “Я – кисень” автор із Вінниці не зрадив своєму палкому шанувальнику: у кожній із восьми новел Рибницький спробував жодного разу не повторитися.

“В” означає море” – прекрасна, глибоко поетична та водночас наповнена символами феєрія на тему рідного міста, модерністична абетка на кшталт поезії Артюра Рембо про голосні звуки. Мета автора, озвучена просто в назві: “пошук спільних сенсів і форм між неоднорідними географічно-семантичними одиницями, а саме Вінницею і морем, шляхом вільних асоціацій та імпровізацій”.

З одного боку Вінниця – це щось рідне, що спонукає душу автора співати, співати гімн місту як Морю (“а Голос моря озвучує Ґрунт”), з іншого – вона, Вінниця, ніби і є деякою ледь не світотворчою субстанцією, таким собі Деміургом: бо це “Вінниця відроджує Ідею про Ім’я – ти обираєш сили, аби долати Ізоляцію Імперій, Ілюзій, Ікон, Індустрії… а Дух – на Йод у ранах солдатів. Завіса, що впала, нині здіймається Історією”. Новела так несподівано поетично-символічна, що слова “здається, що ти пливеш у правильному напрямку, однак Імлі Інтуїції стає надто небезпечною”, цілком можна адресувати щодо засобів самого автора.

Оповідання “Молочні ями” кардинально інше. Це сільська детективна історія з ознаками психологічного трилеру, в якій людська природа, як завжди у Рибницького, також досліджується. Окрасою детективу стає метафора молочних ям, до яких ми потрапляємо разом із героями. Твір про те, як рутинна праця на селі в закутку поступово перетворює людину на маніяка, а в чомусь – також і про сільську самоту.

Читач не помилиться, коли відкриє “Дім там, де ти наповнюєш стіни ликами світла і скла”. Це поетична притча про мітичного для мешканців села старого Мітоса, що збирав мушлі та його сина, який одного ранку перетворився на скляного. Пальці інтуїції автора намацують і тут щось поки що незнане в українській літературі: “Єдине ціле – він і скло. Скло, яке б’ється, а якщо б’ється, значить, серце. Значить – дім”.

“Політех” – це трохи традиція “Записок божевільного” та “Палати № 6” і водночас моторошна своєрідна річ, яка намагається розколоти пута традиції і просто розповісти читачеві мелодраматичну історію психічного життя людини роздвоєної, розколотої світом на частки. Сам образ приміщення Політеху, де герой мешкав і кохав здоровим, а тепер пригадує ті самі стіни в закладі, переформатованому на психушку, звучить трагічно й несподівано. “Життя одиничне… Життя триває” – така основна думка мініатюри “Лабіринт осені”. Новела “Щастя у кредит” нагадує альтернатину історію “Жовтого закону”: виявляється, у світі існує Контора, в якій можна отримати щастя в кредит, але одного разу ти очуняєш і, виявившись працівником Контори, також зможеш надати будь-кому з лузерів та невдах цього світу щастя в кредит, і це буде першим та останнім твоїм завданням на роботі. За логікою, щастя можна отримати в будь-якому разі, одначе в будь-якому разі ним треба наділити ближнього. “Я – кисень” – фантастична оповідь про політ на Марс та те, як людина гармонійно зливається з Усесвітом. “Синдром передчасного інтелекту” – такий собі екзистенційний репортаж в стилі Ірвіна Велша та його “На голці” (в ролі допінгу в Рибницького наразі виступає, звісно, самогон), про намагання журналіста розкопати сільську сенсацію та про перипетії, які очікують на розум і тіло нашого інтелектуала.

“Ця книга для вимогливого читача, поціновувача химерної якісної прози, котра лише на перший погляд химерна, тому що багатошарова, глибока й місцями геть незбагненна”, – пише в передмові молода ґуру вінницьких прозаїків Вікторія Гранецька. Письменниця натякає: якби творець химерних світів Говард Філіпс Лавкрафт народився вдруге, то – у тілі й за клавіатурою саме Сергія Рибницького. Схоже на те. Хоча би тому, що всі ми, письменники, певною мірою складаємося з раніше читаних або передчутих у читанні творів.

В Україні “Жовтий закон”: впроваджуються суботники та податок на відпочинок