Виступ Radiohead, Opener, Польща. Фото - "Український інтерес" / Анастасія Туловська

Життя завзятого меломана сповнене пригод та полювання на концерти улюблених співаків. І хоча в останні роки Україну відвідують чимало виконавців зі світовим ім’ям, на візит деяких годі і сподіватися. Ось так одного разу я, дізнавшись про концерт легендарних Radiohead в сусідній Польщі, вирішила відвідати Opener Festival та подивитися, чи виправдовує він своє народне звання «польського вудстоку». Та й одразу перевірити, а чи такий страшний безвіз, як його малюють.

Дорога до містечка Гдині, що на берегу Балтійського моря, запам’яталася кумедною службовою собакою української митної служби (маленькою, рудою і кудлатою), а також культурним шоком від знайомства із польською залізницею. Розібратися, який саме потяг на табло твій – непроста задача. Наш, наприклад, був підписаний «Hel» (добре, що не Hell!), і опізнати його вдалось лише завдяки співпадінню часу. На табло часто можна побачити назву перевізника, а не напрямок руху, тому краще прибувати на вокзал заздалегідь та уважно усе читати. Ще один парадокс польської залізниці: на короткі відстані ходять новенькі Інтерсіті із зручними диванчиками та буфетом, а ось потяг, що їде 13 годин може бути старим, без столиків, і з жахливим туалетом… Взагалі, кожен раз, коли ти чекаєш на потяг, ти ніби тягнеш лотерейний квиток: а що приїде цього разу? До речі, на вході тебе не будуть зустрічати уважні провідники, та й не факт, що двері не доведеться відчиняти самостійно. Коротше кажучи, такий стан речей викликає багато запитань. Приміром, чи гарна ідея призначати керівником української залізниці поляка…

Подорож до Гдині. Фото – “Український інтерес”.

Гдиня зустріла нас мінливою погодою: спека, вітер і дощ змінювали один одного чи не кожні півгодини, тому вже за перший день в нас обгоріли обличчя, через що ми стали схожими на червонопиких макак. Організатори Opener’a дійсно потурбувалися про транспорт: до Косаково, території колишнього аеропорту, де відбувався фестиваль, часто їздила розвозка. Проте ввечері, коли молодь із Гдині, Сопоту та Гданську, які утворюють конгломерат, починала виїжджати на концерт, все одно утворювалися довжелезні черги та затори.

Наметове містечко. Фото – “Український інтерес”.

Фестивальна територія виявилася дійсно величезною. На вході разом із браслетами ми отримали карту, яка, втім, не відповідала дійсності, а тому довелося трохи покружляти, перш ніж ми поставили намети та вирушили шукати головну сцену. Тут ми знову зіштовхнулись з загадковою польською нелогічністю. Умовно територію можна було поділити на три зони: кемпінг, концертна зона та нейтральна. Парадокс полягав у тому, що проносити напої із однієї зони в іншу було заборонено. Проте ти міг прийти до того ж самого магазину, який був наскрізним, на дві сторони, та придбати будь-який товар з іншої сторони…

Концертна зона. Фото – “Український інтерес”.

Але тепер про хороше. Хоча спочатку я скептично ставилася до того, що на фестивальній території необхідно користуватися спеціальними браслетами з PayPass замість готівки, втім, це виявилося дуже зручно: поповнюєш браслет у терміналі та розплачуєшся скрізь, просто проводячи рукою.

Ще один плюс – це надоперативність. Якщо вихід гурту був запланований на 22:30, то рівно о 22:30 сцена починала мерехтіти вогнями. Хоча між виступами були паузи, коли техніки встигали переобладнати сцену та підготувати її для наступних виконавців. Для українських концертів та фестивалів така пунктуальність не характерна: якщо виступ має початися о 21:00, то раніше 22:00 його можна не очікувати…

Саме шоу та його організація також була на висоті. Охорона справно працювала, медики метушилися навколо перших рядів, а звук та світло дійсно вражали.

Виступ Radiohead. Фото – “Український інтерес”.

Звичайно, родзинкою фестивального життя є кемпінг. Німецька, французька, англійська, польська та українська – різні мови на території наметового містечка так чудернацько змішувалися, а мовний бар’єр, здавалося, геть нікому не заважав, нібито я перенеслася у казкові часи до падіння Вавілонської вежі. У пункті зарядки телефонів німець, португалець та поляк голосно сперечалися про те, де найважче жити. «У мене зарплатня усього чотири тисячи євро, – говорив німець, – з яких тисячу я віддаю на клятих мігрантів та інші податки. Це просто неможливо! А ось у вас в Польщі гарно». Через кілька хвилин різношерстна компанія вже розмірковувала про те, де дешевші наркотики. Як виявилося, у Португалії…

Виступ Foo Fighters. Фото – “Український інтерес”.

Розмовляючи по телефону, я прогулювалася кемпінгом, та розповідала про своє недомагання:
– Нудить останніми днями…
– Тошнит потому, что пиво тут г…но, – обернувся росіянин, що йшов попереду. У його очах я побачила увесь біль людини, що змушена кілька днів пити лише 3% польський Хейнекен.

Іншим разом ірландець запитував у моєї подруги, чи не має в неї зарядки до айфона, після чого голосно вилаявся російською… Ось вам і космополітизм: де ще культури можуть так глибоко проникати одна в одну?

Балтійська непередбачувана, мінлива погода добряче підзіпсувала плани: останні дні температура упала до 15 градусів, які супроводжувалися колючим вітром та пронизливим дощем. Ось за такої погоди ми і вирушили назад, на зустріч новим пригодам із залізною дорогою. Тут я познайомилася з таким явищем як «потяг без гарантованих сидячих міст», що приблизно означає, що за ті ж гроші, як люди, що придбали квитки раніше, ти будеш їхати до Варшави вночі на дорожній сумці. Біля туалету. У тамбурі. З іншого боку, це дійсно рятує, коли необхідно швидко кудись добратися та тобі байдуже, як у тому анекдоті: «Хоть тушкой, хоть чучелом, только нафиг отсюда».

Мальовничий Гданськ. Фото – “Український інтерес”.

Чомусь наш Інтерсіті до Києва вивели на табло без зазначення платформи, тому, навчені гірким досвідом взаємодії із польською залізницею, ми пішли його шукати самостійно, а потім ще довго чекали українців, які виявилися менш здогадливими. Але у цьому було щось рідне: бо у польських потягах ніхто не рахував пасажирів та не чекав їх. І як було приємно почути західний акцент митника, який спитав у пасажирів попереду:

– У Польщі щось купували?
– Ні.
– То чого ви туди їхали?

Як кажуть, магія подорожей у тому, що пізнаючи нові речі, ти починаєш інакше сприймати старі. Так, наприклад, я б ніколи не почала вважати нашу транспортну систему зручною (особливо громадський транспорт). А великий європейський фестиваль на 120 тисяч відвідувачів змусив мене замислитися про те, що, насправді, я не гірше проводила час на минулорічному «U-Park», та й від «Захід Фесту» та «Atlas Weekend’у» мої знайомі у захваті; ще й іноземці спеціально приїжджають. Залишилося лише, щоб побільше виконавців дізналися, що у нас також добре. І потяги нормальні.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram