Наприкінці вересня 1943 року війська 1-го Українського фронту вийшли на лінію Лютіж-Київ. Стало зрозуміло, що Битва за Київ – то лише питання часу, засобів, зокрема людських ресурсів. Ними Червона армія, якою б феєрично-визвольною не була вона представлена в наступні роки в українській радянській історіографії, ніколи не гребувала.

Коли вже фронт відкотився на захід, було зрозуміло: аж до Берліну, а по можливості і ще далі ніхто й ніколи у війську Сталіна не жалітиме совіцького солдата. Звичайно, ні в тогочасних радянських, ані в сьогоднішніх путінських газетах історики-фальшувальники ніколи не опускалися до правдивого терміну, називаваючи бійця “гарматним м’ясом”. Але пані Історії відома справжня суть тогочасної армії-визволительки. І хоча присмак перемоги над чужинцями та окупантами з Заходу завжди присутній, своїм злочинним ставленням до простого солдата, переможцям зі Сходу важко ввести в облуду нас, сучасників.

За Київ, 76-річницю визволення якого ми пошановуємо сьогодні, було заплачено життям 30 569 людей. Звичайно, у порівнянні з Берлінською операцією, де Червона армія недорахувалася 360 тисяч бійців, не порівняти. Але все це люди. І межи них було чимало українців. Чимало з них отримали ордени та медалі. Нагадаю одначе одну жорстоку правду. Героями українці-учасники битви за Київ ставали або посмертно, або добряче, за сталінським висловом, “змивши кров’ю” свою “провину”. Такі, як, наприклад, мій троюрідний дід Михайло Никифорович Желєзняков.

Михайла Никифоровича війна застала на другому році армійської служби в Миколаєві, за новеньким, щойно розпакованим зенітним кулеметом, із якого військовий матрос уже 22 червня 1941 дістав наказ строчити по німецьких “юнкерсах”. Потім у його житті був епічний відступ до моря. Далі – ще епічніший похід до своїх. Никифорович згадував, як бадьоро натщесерце крокував він ночами на схід. Як в одному з сіл Херсонщини жіночка вискочила йому навперейми в темряві, завела в хату та переконала незламного бійця, який не вірив у поразку, перевдягтися в цивільне. Як переховувався то в купі вугілля, то в сільському хліві. Як роми перед самою Керченською переправою умовили його сховатися в їхньому тарантасі, а німецька варта погидувала зазирнути глибше, усередину візка, звідки перло нестерпним для арійців запахом людської сечі.

Пройшовши пішки майже тисячу кілометрів, Михайло перетнув фронт. На тому боці його зустріли знуджені та перевтомлені війною солдати. Лейтенант нагодував чоловіка, запитав хто він за військовим фахом, і зрадів, що має тепер кулеметника (їхнього вбито в попередній сутичці). Та вже хвилин за п’ятнадцять по тому, як кулеметник поринув у сон, його розбудив особіст і розпочався енкаведистський допит. І на ньому Михайло Залізняк, як потім називали його фронтові побратими, не витримав, і на надцяте “Ти засланий шпіон-зрадник” просто смачно затопив особісту в око. Лейтенант дієвої армії вчергове втрутився: замість розстрілу на місці вирушив Залізняк у тил, попід Сталінград, у “штрафники”. Партія, політбюро і Йосип Вісаріонович дозволили Михайлу “змити кровю” провину – провину, якої не було. Без зброї і без взуття, одягнений як і решта штрафбату в лахміття, зняте з трупів, солдат узяв героїчну участь у наведенні понтонних переправ під час Сталінградської битви. За це, тобто просто за те, що під постійним обстрілом ворога, беззбройний, час від часу звалювався у крижану воджу Волги, і щоразу міркував, що це востаннє, Михайло Залізняк отримав почесну грамоту з профілем Сталіна, місце в регулярній армії і шанс померти або вижити в одній із наступних битв.

І в битві за Київ брали участь саме такі, а не якісь інші. Їх було чимало. Хтось похоронений у Дніпрі, до когось на могили нині прийдуть нащадки, хтось вижив попри всі закони нехтування командування “гарматним м’ясом” і, як Михайло Залізняк-Желєзняков помер аж у нульові.

Я спитав якось Михайла Никифоровича: “Що вас найбільше вразило в тій війні, що вам сниться?” Він розповів, що якось під Києвом надибав німецького солдата. Той сам підійшов і здався. І Михайло взяв його під конвой. Раптом звідкілясь узявся особіст із НКВС і наказав: “Расстрєлять фашиста!” Залізняк почав сперечатися: мовляв, німець же сам здався, це ж, каже, людина. І тоді чоловік із ромбиками НКВС наставив дуло пістолета на Михайла: “Я сказал – расстрєлять”.

“Так от, – закінчив Михайло Залізняк свою версію оповіді про битву і за Київ, і за Україну. – Час від часу мені сниться обличчя того німця, ті його незрозумілі слова, якими він благав залишити йому життя… Може, у мене тоді був якийсь інший вибір”.

Навряд чи. Як і в тих сотень тисяч, хто, часто вплав, переправившись через Дніпро, голіруч визволяв Київ 6 листопада.