Перший зимовий похід Армії Української Народної Республіки під проводом Михайла Омеляновича-Павленка 6 грудня 1919 – 6 травня 1920 років є в історії чи не найславетнішою сторінкою доби визвольних змагань за Незалежність. За той героїчний рейд Червоної та Добровольчої армій запіллям ворога українські солдати пройшли 2 500 кілометрів, нав’язавши опонентам самостійності 50 успішних боїв. На його тлі Другий зимовий похід скидається чи не останню героїчну, але вкрай трагічну крапку, поставлену в намаганні українців відстояти ідею української державності в 1920-ті.

Учасники Першого зимового походу

Наприкінці 1920-го – початку 1921-го років терени України окуповувала Червона армія Радянської Росії чисельністю до 1 мільйона 200 тисяч осіб, в Україні стояли 35 дивізій агресора. Хоча Другий похід, ідея якого виникла в січні 1921-го, планувалося розпочати влітку, та лише в жовтні 1921-го командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги українській партизанці, що продовжувала опиратися ворогові. Найуспішніше в районі Холодного Яру. Активні дії повстанців мали на меті перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду. Однак на зиму 1921-1922 років прийшовся перший голодомор, спровокований більшовицькою політикою “воєнного комунізму”. Фактично скрізь, крім прилісової місцевості, українське село було пограбоване так званою “продрозкладкою”. Цього року загинув і мій прадід по матері, Сидір Захарович Кузьменко. Чоловіка вбили тільки тому, що він відмовився віддавати “червоним” єдиного на господарці коня Орлика. По ньому лишилася вдова-інвалід Марія з п’ятьма дітьми. На фото 1929 року видно, до чого призвела совіцька “справедливість”.

Родина Кузьменків після втрати батька у 1921 році

Отож завданням Другого походу було підняти всенародне повстання, щоб повалити більшовицький режим. Підготовку до походу в Україну Симон Петлюра доручив відомому військовому діячеві генерал-хорунжому Юрку Тютюннику. Підготовка скоординовувалася з ІІ Відділом Генштабу Польського Війська. Поляки, зокрема: а) погодилися на організацію Головного Повстанського штабу у Львові; б) зобов’язалися постачати необхідні засоби для штабу та його станиць, через які переходитимуть посланці в Україну; в) дозволяли використовувати інтернованих старшин та козаків як посланців в Україну; г) обіцяли видавати документи на безкоштовний переїзд залізницею для службовців Штабу. Крім того, польська сторона зголосилася випустити 2 000 інтернованих старшин і козаків, які на добровільній основі погодяться повернутися в Україну для продовження боротьби з більшовиками.

Читайте також: 25 квітня 1920 року – Київський похід українсько-польської армії

До Другого зимового походу долучилися партизанські загони отаманів Хмари, Литвинчука, Святенка та Орлика. Одночасно з рейдовими групами проводили допоміжні акції повстанці отаманів Заболотного – у районі Балта–Ольгопіль, Шепеля – між Брацлавом та Вінницею, Лиха – поблизу Липівця, Брови – в районі Кременчука, Гайового і того ж таки Орлика – поблизу Києва. Однак практично всі потуги походу завершилися фіаско: у істориків виникає враження, що червоно-більшовицька окупаційна армія звідкілясь знала про плани українських повстанців, і тому учасникам Другого походу було організовано облаву та перехоплення.

17 листопада 1921-го поблизу села Малі Міньки Овруцького повіту Волинської губернії відбулася одна з останніх битв Революції 1917-1921-го. Під Малими Міньками Волинська група Повстанської армії УНР зазнала поразки. Проти Армії Юрка Тютюнника більшовики стягнули свої найкращі сили. Перевага у живій силі в 40 разів перевищувала сили повстанців. Удень і вночі, впродовж двох тижнів червона кіннота переслідувала напівроздягнутих, голодних, виснажених вояків УНР.

У бою 1 000 виснажених вояків-повстанців протистояли кількатисячному, озброєному до зубів більшовицькому війську. Українці боролися до останнього набою. Щоб не потрапити до більшовицького полону, підривали себе останньою гранатою. Так учинили урядовець, міністр Військово-Морських Сил Української держави М. Білинський та ройовий Андрієвський. Коли повстанці витратили всі набої, червоноармійці почали рубати безборонних козаків. Убивали навіть поранених та тих, хто здавався. Лише кінній сотні та пораненим, які перебували на передніх підводах вдалося врятуватися і повернутися до Польської республіки.

Після закінчення нищення та грабунків полонених українських вояків вишикували в чотири смуги, повели до Малих Миньок та замкнули в церкві. Уночі червоноармійці продовжили грабунки. Над полоненими знущалися, не давали їсти. Тоді Григорій Котовський запропонував повстанцям перейти на службу до Червоної армії. Усі вояки відмовилися. 18 листопада полонених перевели до Базара, де над ними відбувся “суд”. Допит особисто проводили Грицько Котовський та співробітник ЧК Ілля Гаркавий (його 1 липня 1937 року самого розстріляють на спецполігоні для розстрілів “Комунарка” в Москві). Полонених українців підводили до ям і розстрілювали з кулеметів. Близько 22-ї години 21 листопада розстріляли перших 25 старшин. Протокол Надзвичайки свідчить, що під Малими Миньками було вбито більше 400 бійців, до полону захоплено разом із пораненими 537 вояків, а до “суду” дожили лише 443. До розстрілу засудили 360 повстанців. Осіб командного складу направили до Києва для додаткового допиту, більшість із них було страчено. Упродовж тижня 95 полонених “померли від ран”, 83 відправлені на допит до Києва, решта, серед них молодший брат міністра військових справ УНР Олексій Петрович Сальський, засуджені до розстрілу.

Представник УРСР у Польській республіці Олександр Шумський запропонував перетворити “суд” на великий політичний процес, інформацію про який можна поширити в європейській та американській пресі. Водночас червоноармійців попросили мовчати, адже “…спосіб ліквідації цього набігу, прийнятий київськими товаришами, справить невигідне для нас враження”. 22 і 23 листопада “суд” ще тривав, повстанців невеликими групами підводили до ям, там тепер довгі насипи-схили, викопаних місцевими селянами з наказу більшовиків, і розстрілювали. За даними Романа Коваля, серед вояків, що загинули під Базаром, були не лише українці, а й представники інших народів. Згідно з анкетами розстріляних, 85,88% з них становили українці, 9,41% (не менше 32 осіб) – росіяни, поляки – 1,47%, білоруси та євреї – 1,18%, німці – 0,59%.

У листопаді 1941 року в окупованому німцями Києві та деяких інших містах України відбулися перші ушанування героїв останнього бою Другого походу під Малими Міньками та трагедії під Базаром. Акція викликала лють окупантів і стала приводом до масових репресій проти українських націоналістів. У незалежній Україні подвиг вояків Армії УНР офіційно відзначається з 1991 року. Тоді представники національно-демократичних організацій зробили спробу встановити на місті загибелі повстанців хрест, однак влада не дозволила цього зробити. Рік хрест пролежав схованим у базарських кущах. Справжній пам’ятник героям звели лише у 2000 році за гроші українців із Великої Британії.

На території меморіалу поховано 359 розстріляних і 46 загиблих на полі бою воїнів Армії УНР. Цього дня зазвичай біля меморіалу Героїв Базару збираються представники громадськості, відбуваються панахиди за українськими воїнами. У листопаді 2013-го влада Віктора Януковича неофіційно заборонила проведення тризни. Того дня в місті можна було помітити хати з червоними зірками та віншування героїв таки відбулися. 23 серпня 2019 року почесне найменування на честь героїв Першого та Другого зимових походів отримала 28-ма окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового Походу, що бере участь в російсько-українській війні.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram