Два дні по тому, як виник гучний скандал довкола виступу хору імені Григорія Верьовки на сцені “95 кварталу”, мене не полишала нездоланна бентега. Завантажив на плеєр їхні пісні та слухав навіть під час пробіжки. Думки несли в геть іншому напрямку, але не до тотального осуду та цькування, куди затягували “соціальніє сєті”.

І ці думки вернули мене в 1999 рік, коли я навчався на останньому курсі фізико-технічного ліцею в Івано-Франківську. Наш викладач історії Дарія Шестакова організувала конференцію, а мені доручила записати спогади моєї бабусі. Бабуся, у дівоцтві Марчук Марія, зовсім молодою дівчиною десять років провела в концтаборах як політичний в’язень, учасниця УПА, зв’язкова. Головним епізодом її розповіді був Норильский бунт 1953 року.

Жіночий концтабір. Серед ночі вмикають сирени. По гучномовцю наказують “Всєм на виход”. Вони збираються та виходять, знаючи для чого. Цей вихід може бути останнім. Але всі спокійні, бо ніхто давно вже не боїться смерті. Дівчата й жінки стають рядами довкола бараку, взявшись за руки. У такий спосіб утворили живий ланцюг. Їх сліпили прожекторами. А через підрізану огорожу з колючим дротом раптом заїхала техніка. Готові чавити живцем. “Воля або смерть!” – вже звичне гасло Норильского бунту стало відповіддю тюремщикам. “Пролунали постріли, військові кинулися до нас, намагаючися розірвати наш ланцюг. Били дівчат по головах пожежними сокирами. Багато крові. А ми стояли, не могли себе ніяк захистити. Лише міцніше трималися за руки і… СПІВАЛИ”.

Читайте також: Українська пісня – це душа народу

Я дуже вдячний Дарії Романівні за те завдання. Бо це єдине, що записано. Бабусі вже немає серед живих і, на жаль, більше ніхто ніколи нічого не зможе її розпитати. Мене мордує одна річ – чому я не спитав, що то була за пісня? Що співали українські дівчата, дивлячись в очі смерті?

Зателефонував мамі, чи не пам’ятає вона, може бабуся їй розказувала? Пізно ввечері дзвінок від мами: “Я згадала, згадала! Слухай, наспіваю”. Слухаю, забраковую. “Здається цю пісню виконував гурт “Соколи” і вона сучасніша. Якщо й ні, то в’язні точно не могли співати її саме в ту мить”. “Баба навчила мене цю пісню, коли “Соколів” ще не було й в задумі”, – засмучується мама та кладе слухавку.

А потім я гуглю і знаходжу, що так, дійсно пісню виконували “Соколи”, але написана вона давно. Автор Михайло Дяченко – чоловий поет УПА, який народився не так далеко від нашого села в тепер Івано-Франківській області. Загинув у 1952 році. Уявіть силу тогочасної поезії, що ширилась блискавично без жодних інтернетів, ЗМІ. От він написав текст, а вже в скорому часі його хором співають українці в концтаборах Сибіру!

Шукаю інформацію, що співали вони там і чи співали взагалі на морозі, голодні і замучені? І знаходжу фантастичну статтю Святослава Липовецького в газеті “День”: “Співали… і намагалися довести, що у нас теж є свої права”. Отже, вони співали. У матеріалі згадано про особливість саме хорового виконання. Певно, це давало відчуття єдності, а ще кратно посилювало енергетику.

Згадується випадок, коли після співу хлопців, прочинилося віконце в камеру й охорона просунула аркуш паперу з проханням написати слова пісні. Слухайте, навіть персонал радянських тюрем, катівень не міг встояти перед українською піснею!

2019 рік. Київ. У зв’язку з випадами “діячів” проти хору імені Верьовки закликаю народних депутатів України при розгляді держбюджету 2020 передбачити фінансування колективу окремим рядком і навіть збільшити його. Щоб була змога шукати та розвивати молоді таланти, передавати українську пісню наступним поколінням.

Хор імені Григорія Верьовки понад 70 років доводить і в Україні, і в усьому світі, що українська народна пісня – це неймовірна та дивовижна сила! Більше тисячі пісень у їхньому репертуарі. Можливо, що серед них є і та, яку співали тієї ночі українські дівчата в норильському концтаборі.

І це ніби якийсь рух історії по спіралі. Тоді серед ночі в концтаборі, по суті, стояв хор, український хор приреченості та незламності водночас. Їх теж цькували й готові були знищити фізично. Багато хто кривить про аморальність “Горіла хата”. То знайте, український народ ніколи не співчував своїм ворогам. В’язні концтаборів із щирою радістю вітали одне одного “Чорт помер!”, коли здох Сталін! Розправа над лихварями, крадіями, експлуататорами завжди героїзувалася в українській літературі!

У статті Липовецького згадано, що пісня в ГУЛАГу була для українців своєрідним сигналом свій-чужий. Мені здається, у цій ситуації з хором, який, попри свою радянську появу, весь час беріг українську душу, ми, кожен з нас, теж подаємо чіткий сигнал – за Гонтарєву, чи за хор (воно лише звучить смішно). Але, думаю, народ чітко вловить і зробить вірні висновки. І щось мені підказує, що ті, хто з піснею, знову вистоять. Бо так уже було не раз.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram