На запрошення видавця одного суботнього ранку я завітав до Національної бібліотеки імені Ярослава Мудрого на Подолі. Нова, простора, хороша, сучасна бібліотека біля метра з ліфтом. На другому поверсі зібрався повний зал глядачів, переважно літнього віку. Слухали ми презентацію книжки Лариси Вакаріної “Мій теплий Київ”.

Так збіглося, що в минулому році не тільки вийшла її дебютна книга, 2019-й рік – це 50-літній ювілей роботи в Київській середній спеціалізованій музичній школі імені Миколи Лисенка. За ці роки Лариса Вакаріна виховала більше 30 лавреатів різних Міжнародних фортепіанних конкурсів імені Володимира Горовиця, Володимира Крайнева, Алемдара Караманова, конкурс молодих піаністів в Еттлінгені (Німеччина), конкурс пам’яті Миколи Рубінштейна (Париж). Також інші конкурси в Грузії, Білорусі, Німеччині, Франції, Іспанії, Хорватії. Деякі випускники працюють у США, Німеччині, Китаї.

Один із її випускників – Беніто Зара – у 2018 році вступив до елітарної консерваторії в Італії (місто Імола), де удостоївся честі потрапити в клас професора Вергаріуса – учня Регіни Горовиць, рідної сестри Володимира Горовця, яку сам маестро вважав талановитішою, ніж він сам.

Книжка Лариса Вакаріної присвячена тим місцям у Києві, яких наразі вже нема на мапі сучасного міста. Авторка згадує назви вулиць, будинки та персоналій, пов’язаних із ними. Лариса Вакаріна виросла поблизу площі Льва Толстого, вона згадує, наприклад, що на місці сучасної Арени-плази стояла “школа бальних танців ” перукаря Соломона Шкляра. І як вирок сучасній системі містобудування, Лариса Вакаріна іронізує над цієї будівлею вустами С. Шкляра: “Яким би був спантеличеним “директор школи танців”, якщо б раптом, виглянув у вікно, побачив спотворення будинку-пилки й розляпувату, “не з цієї опери” Арену-плазу з тими, що прикрашають її дах новими вежами. Це а-ля автентична стара вежа на школі танців (Велика Васильківська, 10)”.

Соломон Шкляр хоч і розбагатів на цій школі, але книжка нарисів не про нього. Вона про видатних киян, які прославилися на весь світ, несучи часточку свого міста за океани, моря, інші континенти та держави.

Таким був видатний піаніст Володимир Горовиць. Нарисовиця Лариса Вакаріна поставила цю постать у самий топ свого списку, а складається він із шести киян, хоч таких насправді в рази й рази більше.

Маестро Володимир Горовиць

Цікаво, що пані Лариса підходить до цієї постаті з точки зору його дружини, зовсім не схожої на Володимира Горовця ні зовнішньо, ні характером. Їхній союз тривав (зараз тут має бути подив зали, якби ми були з вами на телевізійному шоу) 56 років. Коротко стрижена, сувора, трохи чоловікоподібна Ванда Тосканіні-Горовиць і смішний, незвичайний, “великий малюк” маестро Горовиць.

Великого майстра у школі прозвали “чокнутим піаністом”, адже він не навчався і не готував уроки. Він не мав ніяких атестатів, дипломів про закінчення консерваторії, але екзаменаційна комісія вся піднялася зі своїх стільців після його виступу. Відсутність паперів про освіту не завадила видатному піаністу підкорити спочатку Радянський Союз, а потім усю Європу. На один концерт маестро в Німеччині квитки були розпродані за дві години. Готувався до цього концерту він усього лише 45 хвилин. У штатах у 30-х роках піаніст разом із дружиною познайомився з видатним композитором, диригентом, піаністом Сергієм Рахманіновим. Подейкують, що його донька, мабуть, була художницею і є свідчення, що вона скоїла самогубство. Видатному піаністу не дозволяли листуватися з рідними, які залишилися в Союзі. І найбільша трагедія митця – хвороба суглобів рук. Через 12 років мовчанки піаністу все-таки вдалося дати концерт у Москві в 1986 році. Помер Володимир Горовиць у 86 років у 1989-му. Похований у Венеції на кладовищі Сан-Марко у фамільному склепі роду Тосканіні. Київ пам’ятає свого видатного земляка. Дуже часто проходять конкурси його імені в столиці.

“Лікар і багатій”

Наступна видатна постать із топу Лариси Вакаріної – це лікар німецького походження, учень самого Миколи Пирогова, завідувач кафедрою Київського університету, професор Фрідріх Мерінг. У давніші часи в столиці була Мерінгова вуличка, де жили родичі авторки. “У Києві Мерінга знала кожна псина, він їздив на фаетоні з балдахином на двох потворних шкапах, і дивлячись на них, можна зрозуміти хто їде” (с.18).

До заслуг Фрідріха Мерінга потрібно додати те, що він лікував бідних і не брав за це гонорар. Рідкісною його здатністю було визначати інфаркт міокарда, тоді такий діагноз могли поставити тільки за результатами паталогоанатомічної експертизи. Відомий лікар був дуже багатим, адже володів майже всім центром міста: його маєтки починалися від вулиці Інститутської і до вулиці Лютеранської, від Хрещатика і до Банкової. Садиба Мерінга була звичною: дім, сад, город, озерце, купальня. Увесь інший простір був великим парком, один із них був біля нинішнього театру імені Івана Франка.

У це важко повірити, та є факти, які свідчать, що в останню путь Фрідріха Мерінга прийшло проважати більше ста тисяч киян. Відспівували його представники трьох різних церков. Його могилу знищили комуністи після Жовтневої революції.

Авторка із сумом повідомляє читачам, що нема жодної вулички або провулку, який нагадував би про лікаря, який допомагав бідним і нужденним киянам.

“Філософські пароплави”

Наступну постать, філософа з великої літери, професора Московського університету, доктора теології HONORIS CAUSA Кембріджського університету, вождь світової революції називав “Білібердяєв” і вислав у 1922 році з Петрограду з усією творчою інтелігенцією на “філософських пароплавах” до Німеччини.

Видатний киянин Микола Бердяєв був видворений з країни, разом із 160-ма представниками цвіту тодішньої інтелігенції, а це діячі науки, медицини, літератури, культури, філософії. У особистій бібліотеці Миколи Бердяєва налічувалося п’ять тисяч томів. А на корабель дозволялося взяти: “Один мішок рукописів, включаючи архів – його плобмували сургучевою печаткою, одне зимове пальто, одне літнє пальто, дві сорочки денні, дві нічні, дорогоцінні метали вивозити заборонялося” (с.29).

За плечима у філософа Миколи Бердяєва залишалася невідомість (за межами батьківщини Бердяєв прожив 36 років) і цікавий київський період життя. З найцікавішого, мабуть, – це народження в елітному як тоді, так і зараз Печерську, біля Києво-Печерської Лаври, невдатна кар’єра військового, навчання в Київському університеті, арешт і перебування у Лук’янівській в’язниці за участь в демонстрації та організацію безладів, згодом вже починається зовсім інший період у житті філософа – заслання у Вологду.

Миколу Бердяєва спіткала та ж сама доля, він, як і Фрідріх Мерінг, не залишився на мапі сучасного Києва. І кияни нічого про нього не знають.

“Король підрядників”

Десь у середині XIX cтоліття до Києва почали з’їжджатися талановиті архітектори Бартоломео Растреллі, Вікентій та Олександр Беретті, Владислав Городецький та інші. Київ почав розбудовуватися, наповнюватися красивими й ошатними будівлями. Цьому всьому посприяв, як його називали, “король підрядників” – Лев Гінзбург. За роки праці на цій посаді його підприємство реалізувало масу проєктів, які стали окрасою нашого міста: столична філармонія, музей на вулиці Грушевського, Національний банк, Оперний театр, Театр оперети (раніше Троїцький народний дім), Театр Соловцова (нині театр імені Івана Франка), комплекс будівель Політехнічого інституту, Педагогічний музей на Володимирській вулиці, костел на Великій Васильківській та інші.

Найвеличніша споруда, якою захоплювалися всі навколо, це був одинадцяти поверховий будинок, побудований колись, у 1912 році, на місці готелю “Україна”. Такі будівлі на той час існували тільки в Канаді, Німеччині, Аргентині.

На нижніх поверхах були продуктові магазини, інші здавалися в оренду. Було там 94 квартири, найдорожчі 11-ти кімнатні коштували від 1 300 до 1 700 рублів на рік. На дванадцятому поверсі була студія живопису Олександра Мурашка, де зустрічалися молоді художники. Сам Лев Гінзбург жив у невеликому двоповерховому будинку навпроти. З приходом комуністів будівлю Гінзбурга націоналізували й перетворили у комуналки.

Наразі в суспільстві ведуться дискусії на тему демонтажу готелю “Україна” та відновлення на його місці будинку Гінзбурга.

“З роду меценатів”

Лариса Вакаріна написала невеличкий нарис про Варвару Ханенко. Її тато Микола Терещенко – один із найвидатніших меценатів України за всю історію її існування. Два дні Київ проводжав його в останню путь. Труну оточувало більше 100 вінків, її пронесли від Володимирського собору до його дому на Бібіковському бульварі, 34, а потім її перенесли на вокзал і завезли в рідний Глухів, де й поховали. Чоловік Варвари Ханенко колекціонував предмети мистецтва. Одна з найвідоміших робіт, яку він придбав у 1912 році і яка стала коштовним надбанням музею – портрет семирічної Маргарити роботи Дієго Веласкеса. Ця робота має свою унікальну історію, яку можуть розповісти музейні працівники. Про саму ж Варвару відомо мало. Їй належав маєток у Оленівці, де вона заснувала мануфактурні майстерні для дівчат і хлопчиків. У 1917 році Варвара Ханенко подарувала Академії наук дім, колекцію зібрану за життя, бібліотеку, залишки експозиції, які зараз уже зберігаються в Москві та Санкт-Петербурзі.

Похована Варавара Ханенко разом із чоловіком на території Видубецького монастиря.

“Життя віддав заради дітей”

Про останню персоналію не хочеться багато розписувати. На щастя, у 2016 році з’явилася вулиця його імені. На Володимирський вулиці (будинок 47) відкрили його меморіальну дошку. Найвидатніше, чим прославився польський письменник, вчений і педагог – це своїми заповідями.

10 заповідей батькам від людини, яка увійшла в газову камеру разом із дітьми:

  1. Не чекай, що твоя дитина буде такою, як ти, або такою, якою ти хочеш, щоб вона була. Допоможи їй стати не тобою, а собою.
  2. Не вимагай від дитини плати за все, що ти для неї зробив. Ти дав їй життя, як вона може віддячити тобі? Вона дасть дитя іншому, той – третьому, і це безповоротний закон удячності.
  3. Не виміщуй на дитині образи, щоб у старості не їсти гіркий хліб. Що посієш, те і пожнеш.
  4. Не стався до проблем дитини з погордою. Життя дане кожному по його силах, і, будь впевнений, і їй може важче не менше, ніж тобі, а може бути, й більше, оскільки в неї нема досвіду.
  5. Не принижуй.
  6. Не забувай, що найголовніші зустрічі людини – це зустрічі з його дітьми. Звертай увагу на них, ми ніколи не можемо знати, кого зустрінемо в дитині.
  7. Не муч себе, якщо не можеш зробити щось для своєї дитини, просто пам’ятай: зроблено недостатньо, якщо не зроблено все можливе.
  8. Дитина – це не тиран, який оволодіває всім твоїм життям, не тільки плід від крові й плоті. Це не дорогоцінна чаша, яку життя дало тобі на зберігання і розвиток в ньому творчого вогню. Це розкута любов матері й батька, у яких буде рости не “наша”, “своя” дитина, але душа віддана на зберігання.
  9. Умій любити чужу дитину. Ніколи не роби чужій те, що не хотів би, щоб зробили твоїй дитині.
  10. Люби свою дитину будь-якою – безталанною, нещасливою, дорослою. Спілкуючись з нею, радій, тому що це свято, яке поки з тобою.

Як ви вже здогадалися автор цих золотих правил – Януш Корчак. У 1915 році він перебував у Києві та працював у Будинку для сиріт. Його праці: “Дитина в школі”, “Інтернат”, “Дім сиріт”, “Дитячі колонії” написані в Києві у 1918 році. У 1942-му з приходом нацистів “Будинок сиріт” був перенесений у варшавське гетто. Януш Корчак бродив по Варшаві та шукав їжу для 200 своїх вихованців. Але з кожним днем днем дітям ставало все гірше в тих важких умовах.

Як пише Лариса Вакаріна, у педагога була 100-відсоткова гарантія залишитися живим, але він повів дітей під веселим прапором у смертельний вагон і разом із ними загинув у газовій камері.

У книжці Лариси Вакаріної є ще три розділи: “Дім мого дитинства”, “Мій теплий Київ”, “Панські Липки”. Ці захопливі краєзнавчі спогади не залишать байдужими жодного киянина, краще допоможуть йому збагнути минуле й осягнути майбутнє. Жалкую тільки, що наклад цього видання такий мізерний: усього лише 300 примірників.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram