Тарас Прохасько, хоч і прозаїк, не належить до митців, які пишуть багато. За фахом не філолог, а ботанік, палкий прихильник Гемінґвея і Маркеса, він належить до плеяди митців із Галичини, які сотворили бум в українському мистецтві 1990-х, бум, який іще називають “Івано-франківським культурним дивом”. Його покоління – художники слова та не тільки Юрко Кох, Олесь Нога та Марія Шунь, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак, Юрій Іздрик і брат Юрій Прохасько. Його ґуру, за яким, вивчаючи Всесвіт і слово, Тарас Богданович буквально сходив Франківщину по п’ятах, був Олег Богданович Лишега. Незмінний учасник усіх вітчизняних революцій, починаючи з “на граніті” та літературного проєкту альманаху “Ї”, батько українського магічного реалізму, лавреат “Смолоскипу”-1997 та літературної премії імені Джозефа Конрада, Тарас Прохасько після виходу книжки 2002 бестселеру для інтелектуалів роману “НепрОсті” вважається найсерйознішим із українців новітнішого ніж сімдесятники покоління претендентом на Нобелівську премію в літературі. Але сам Тарас залишається таким, як є: простим, чоловічним, задивленим у природу людей, ландшафтів і літератури. Наприкінці 2019-го книжка есеїв Тараса Прохаська “Так, але…” отримала відзнаку як краща книжка в номінації “Есеї” конкурсу Книжка року ВВС.

Тридцять чотири невеличкі Тарасові твори (часом на сторінку-дві) насправді нагадують маленькі скарби, такі собі різнокольорові, відточені інтелектом Прохаська мов водою, камінчики, баґатель-дрібнички. Кожна з них, із оцих дрібничок, розповідає власну історію, яка обов’язково є частиною інтимної, бо досі втаємниченої від загалу, історії про самого Тараса Прохаська. Десь автор прохоплюється про епоху, в якій виріс сам (виявляється, мав членство в дитячих вуличних бандах), часом пригадує щось важливе з родоводу (що його прадід позиціонував себе як чех, дід воював 1939 проти нацистів як поляк, а тато відсидів у Сибіру як антирадянщик), десь – усе, що стосується підходу до слова, до творчості, або до землі, по якій ступаєш. Ця збірочка не схожа на мемуари, а її есеї, за словами Олександра Бойченка на форзаці, все ж більше нагадують оповідання. Але, як на мене, також і вірші. Тому що в процесі читання надто важко уникнути враження, що “Так, але…” – спроба автора поділитися з читачем часточками письменницької душі, краплинками-батарейками якогось такого енергетичного заряду, який досі є супутній авторові на кожному його життєвому кроці.

Насправді книга ця мудра. Тарас має поради для читача, має духовні панацеї. “І драма є не в тому, чи ти письменник, а той художник, а в тому, як ти можеш комусь полюбитися через ту знакову систему, яка тобі притаманна і доступна. А більше нічого не треба. Вся формула щастя закодована у тому куплеті, який так промовисто співає “Гич Оркестра”: пий до мене, говори до мене, кажи мені вірно, як ти любиш мене… Все, більше потреб нема”. У цій сокровенній збірці Тарас повідав про свою першу любов і чому вона була безсловесною. Про готелі Берна, і про банку з капустою, через яку митець не зміг якось потрапити до Америки, бо впав та зламав ногу, рятуючи банку. Про таємний спротив галицької інтелігенції в радянську добу, яка на знак протесту режимові замість пропонованих і розтиражованих санаторіїв вперто з року в рік винаймала задля відпочинку власних родин старі гуцульські хати. Про свою наставницю, жінку-ґуру тету Мірку, яка все життя намагалася віднайти співмірності та яка свого часу відмовила як нареченому самому Ярославові Галанові, зате вийшла заміж за божевільного вченого, який до смерті так жодного разу й не залишив меж власної оселі. Про дивовижні вчинки з підгляданням за жінками у божевільній і нездатності заради їхній внутрішній душевній біді, про житєву важливість брата Юрія, про необхідність для справжнього українського письменника залюбки здійснювати щоденні піші прогулянки. Про те як носив поранених собак на руках і мок під дощами, про сакральну свою гірську Галичину і те про те, як йому, Тарасові Прохаську пощастило народитися українцем у чесько-польській родині.

Я тільки тепер умить ока збагнув назву: “Так, але…”, полюбляв казати і мій тато. Завжди маючи на увазі неоднозначність, багатовимірність всього досить однозначного. Коли я не вірив, то додавав: “І що, ти міркував би так само, якби зараз просто от на цьому столі висадилися іншопланетяни?” І я вже відказував: “Так, але…” Тарас у есеї “Спати уважно” повідав: “Теперішнім людям треба дуже багато всього встигнути. Наприклад, побачити те, чого невдовзі не буде: якусь дику природу, наприклад. Але ще важливіше встигнути поспати і набутися у своїх снах, на своїх властивих ландшафтах, зі своїми властивими особами, у своїх властивих ситуаціях і реакціях. Треба встигнути, заки інформаційні технології не дійшли безпосередньо до наших снів. Заки є ще куди рипнутися”.

Отакий він, геній Тараса Прохаська, з яким пощастило нам родитися і проживати поруч: встигнути рипнутися абикудись. Для нас це, певно, означає: “рипнутися” до його книжки “Так, але…”, щоб трішки напитися трішки української трішки мудрості.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram