Вчора відбулася прем’єра кінострічки “Заборонений” – біографічного фільму про життя і загибель поета Василя Стуса.

Картина вийшла доволі пафосною, і можна порадіти, що бодай пафосне кіно у нас знімати навчилися… Але, здається, таке в Україні вміли знімати завжди.

Автори сценарію написали його переконливішою українською мовою, ніж у їхньому ж першому фільмі “Позивний Бандерас”. Звісно, досвід приходить під час роботи. Катастрофічний недолік сучасного українського (тобто українськомовного) кіна – штучність українських реплік і діалогів, без урахування тонкощів слововживання та нюансів різних шарів мови, особливостей лексикону. Але його тут майже непомітно, і ті два чи три випадки стосуються реплік негативних персонажів; можливо, у такий спосіб намагалися підкреслити їхню негативність і антиукраїнськість. Наприклад, погроза міліціонера Аллі Горській: “Ви, що, хочете лишитися студії?” (а не “позбутися”) саме такого штибу.

Читайте також: Відбувся допрем’єрний показ стрічки про поета Василя Стуса. Коротко про фільм без спойлерів

Я, звісно, не був присутній на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” – у мене алібі, я ще не народився у 1965-му році. Проте маю сумнів, що Параджанов міг звернутися тоді до присутніх у кінотеатрі “Україна”: “Панове!”

Титр на самому початку фільму роздвоєний – з одного боку, стрічку знято за реальними подіями, але водночас деякі сцени вигадані. Це як оладок, що глевкий з одного боку, натомість підгорілий з іншого, а в середньому – ідеально пропечений.

Фільм ніби склеєний з плакату й карикатури. Поки автори картини робили реконструкцію реальних фактів – зібрання Клубу творчої молоді, обшуки та репресії, судилище 1980-го року (нехай і з адвокатом-без-прізвища) – це плакат; все було, хоча й не дуже художнім, проте цілком логічним і відповідало фактам.

Карикатурою стали “вигадані сцени”, що вбили весь зміст, якщо він тільки був у задумі стрічки. Реальний випадок у горлівській їдальні, відомий зі спогадів про Василя Стуса, у фільмі зроблений карикатурно: немиті шахтарі сідають за стіл обідати, не знімаючи касок з ліхтарями. Очевидно, це те, що нам дозволено знати про Донбас.

Насправді, з-під землі шахтарі виходять геть чорними, а не такими трохи помазаними сажею, як їх “оформили” гримери в цьому фільмі. Вони здають усю екіпіровку (каски, ліхтарі, саморятівники) миються, перевдягаються і тільки після цього йдуть додому. Обідають вони посеред зміни там же, під землею, на глибині півтора-два кілометри, харчами, які захопили з дому (так званий “тормозок”). Тільки навіщо ці дрібниці авторам-киянам, у них же велика мета і правда тільки заважала.

Не дивує, що таке зверхнє ставлення столичної інтелігенції аж ніяк не посприяло інтеграції Донбасу; воно ж унеможливить і його реінтеграцію в майбутньому.

У пермському таборі, де Стус і загинув, фантазія авторів сценарію розгулялася до позасудового розстрілу майором-начальником колонії трьох своїх підлеглих. Ця маячня – все, що, на думку творців фільму, нам треба знати про тоталітаризм і всемогутнє КДБ.

Насправді, рішення про позасудову страту могло ухвалити лише політбюро ЦК КПРС, і то більшістю голосів. Такі випадки справді траплялися, проте майор вертухайської служби у 1985 році мав звітувати про причини відсутності своїх підлеглих… Якби у своїх фантазіях автори сценарію зробили його вампіром – було би переконливіше.

Незламний і завжди правильний головний герой, який, ніби Нео бореться зі злою Системою і, помираючи, як той Термінатор промовляє “I’ll be back”, що українською звучить: “Народе мій, до тебе я ще верну…” – це все, що нам дозволено знати про Стуса.

Чорно-білий конфлікт добра і зла, де є однозначно хороші й однозначно погані персонажі. А звідки він такий взявся, Василь Стус? Звідки в цього інтелігента була повна відсутність конформізму та шалена затятість у боротьбі з більшовизмом?

Художній доказ ніхто не скасовував, а яким може бути художній доказ у біографічному фільмі, знятому за реальними подіями? Гадаю, мало бути показане становлення головного героя, гартування його характеру, формування переконань. Коли це відбувалося у Василя Стуса, який з двох років все дитинство і юність прожив у російськомовному Донбасі? Цього у фільмі немає, поет-герой таким народився, і “шахтарі” такими народилися, і кагебісти теж народилися одразу в кашкетах і при погонах. Чи то автори просто не додумали, чи нам цього знати не треба?

Гротеск це завжди пересмикування, а отже, певною мірою, – маніпуляція. Коли до цього методу вдаються люди, що не відчувають межу тієї “певної міри”, проте мають готові відповіді на всі питання – результат роботи виходить схематичним, поверхневим і, зрештою, непереконливим. На жаль, спроба №1 під назвою “Заборонений” вийшла саме такою – схематичною, поверхневою, і з неадекватними фантазіями сценаристів.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter