Символи національної ідентичності не завжди тільки національні прапор, герб і гімн. Є люди-символи не лише певної історичної доби, а й цілої нації. В Україні ця людина, звісно ж, – Тарас Шевченко. Як так сталося, що саме він став духовним символом свого народу на Батьківщині й обійняв нішу національного символу українців у світі?
Існує багато думок на цю тему. Власне, у кожного українця може бути своя теорія. Для людей, які погано знаються на творчості та біографії Тараса Шевченка, його значимість може здатися притягнутою за вуха. Чи правда це так? Невже не існувало геніальніших поетів чи письменників, які би могли посісти місце Батька нації? Та в чому феномен саме Тараса Григоровича?
Ірина Савченко, професорка катедри української літератури Національного педагогічного університету імені Драгоманова, кандидатка філологічних наук, заслужена працівниця культури України вважає, що Тарас Шевченко найкраще ілюструє своєю творчістю український народ:
“Шевченко максимально відображає духовність українця, як у позитивних, так і в негативних аспектах. Тобто, за його поезією можна скласти загальне уявлення про всі ментальні ознаки нашої нації. Нас можна зрозуміти. І, відповідно, для іноземців – це своєрідна енциклопедія українця. А для самих українців – це своєрідне дзеркало в яке вони дивляться і можуть зрозуміти іноді не лише причини своїх перемог, але, частіше – причину своїх поразок.
Окрім цього, Шевченко володіє надзвичайним даром любити. Любити простір, в якому живе, і створювати навколо себе простір любові. Любові до землі, жінки, дитини, до власних національних героїв, людини, як такої.
Він надзвичайно толерантна особистість у своїй поезії. Толерантна і в аспекті конфесійному, і в національному, і в моральному. Інша річ, що всяка толерантність має свою межу. І отам де в нього проходить ця межа – за нею опиняється все, що є шкідливим для українця й України. І шкідливим, як у зовнішньому просторі, тобто те, що до нас приходить і шкодить нам. Так само шкідливе та потворне в нас самих. Те, що нас руйнує, і те, проти чого ми внутрішньо маємо поставати.
Ну, а далі можна говорити про обшир його мови, художніх засобів, які він творить і використовує. Про обшир його версифікації, про внесок у світову літературу та в літературу українську в плані творення нових жанрів системи, освоєння нових образів чи інтертекстуальності. Але це вже будуть професійні речі. Загалом для читача, який хоче зрозуміти феномен Шевченка, суть полягає от, власне, у відчутті відповідальності, любові до простору українства”.
Мирон Гордійчук, кандидат історичних наук, завідувач Літературно-меморіального будинку-музею Шевченка вважає, що окрім свого феноменального таланту Тарас Григорович став символом нації завдяки випадку:
“Перша половина ХІХ століття – це епоха романтизму, а романтизм вів до зацікавлення народом. Грубо кажучи, раніше ключовими діячами в історії були дворяни, еліта. І всім було байдуже до кріпаків і народ. І тут настав час, що усі зацікавлюються своїм народом. Ці процеси називаються націотворення. Раніше ключова ідентичність була така: я – кріпак, я – православний. Зараз, якщо спитати людину, то вона скаже: я – українець.
У процесах націотворення, у будь-якій людській спільноті потрібен власний перелік героїв. Тарас Шевченко насамперед жив у ту епоху, коли освічені люди шукали взірців для пошанування. Це могли були козаки, гетьмани, дворяни. Оскільки більшість українців були селянами, то біографія Тараса Шевченка ідеально лягала в канонізацію. Це кріпак, який став вільним, і цей селянський образ надавався на популяризацію серед селянства на той час, і це йому створило культ.
Якби не було Шевченка, ми спробували би канонізувати якось Куліша, попри його нестерпний характер. Це та епоха коли в Угорщині є Шандор Петефі, у Поляків є Адам Міцкевич. Шевченко потрапив у епоху ХІХ століття.
Селяни не знали “Кобзар” ідеально, і зараз сучасники знають 1-2 вірша. Але ця історія про страдництво, і цей ореол жертовності також сприяв канонізації. Те, що він стояв біля витоків української політичної нації – це також йому в плюс. Шевченко став маркером української ідентичності”.
Оксана Данильченко, кандидатка філологічних наук, шевченкознавиця, викладачка Київського національного університету імені Тараса Шевченка вважає, що автор “Кобзаря” мав надзвичайну харизму, тому й став Батьком нації:
“Унікальність Шевченка в тому, що окрім геніальності він був сміливим. Сміливим, щоб змалку йти за покликом серця і реалізовувати себе, свої мрії і навіть свій талант. Щоб висловлювати свою точку зору та бути собою до самого кінця, а не догоджати комусь заради чогось. Сміливим, щоб виступити проти неправди, проти тиранії – одному за всіх, за весь народ, за своїх сестер і братів – по крові й по нації. Він був відвертим і чесним, він був бійцем у своїй іпостасі та в міру своїх можливостей. Шевченко не лукавив. Його характер, вчинки, вірші, картини – уся його спадщина сповнена сили, ніжності, стійкості, болю, сміливості, пориву до боротьби за свою правду, віру, країну, націю.
Нам завжди імпонують сильні – ті, хто надихає, хто має стрижень – лідери, одним словом. Шевченко був лідером. Він мав колосальну внутрішню силу. І якщо промовами Черчилля захоплюється світ, то не менше світ захоплюється і поезією Шевченка. Це своєрідні політичні й духовні маніфести. Шевченко наш неофіційний духовний лідер. І це назавжди. Його сила, погляди, волелюбний дух, нескореність, єдність, наче геном у крові сіх українців – він заклав це, а ми передаємо з покоління в покоління”.
Останнє кохання Тараса Шевченка
Тарас Григорович Шевченко – художник слова та пензляСподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
