Тираж рецензованої збірочки віршів – 50 примірників. Замало, як для мільйонної країни. Кількість сторінок – 57. Прочитати поетичну книгу можна в метрі, тролейбусі, поїзді, у перервах на обід. Видана книжечка в Кривому Розі. Тенденція видавати книжкову продукцію на периферії вельми поширена серед письменників, особливо літераторів-початківців. Це спричинено як нижчою ціною за друк і папір, так і поки що неособливим ажіотажем навколо їхніх імен.

Називається книжечка молодої авторки досить невигадливо “Балачки за столиком”. Коли в кафешці розмовляв із NAYA (псевдонім літераторки) про назву, міркував, що було б великою інтригою наректи книжечку, наприклад, “Підслухане”. Тоді з’являється певна гострота відчуттів, одразу хочеться пірнути в це маленьке виданнячко й читати мікроісторії почуті від незнайомців у барах, ресторанах, кафе. Ці підслухані історії письменниця, на мій подив, ще й опоетизувала. Хоча балаканина за столиком передбачає більш прозовий формат, авторка ж вирішила піти несподіваним шляхом, і представила підслухане у стовпчик. Досить новаторський, досить постмодерний підхід, коли гра з читачем починається ще до того, як він візьме до рук збірку.

Поділена книга на цикли “у блакитних тонах”, “під сонячним промінням”, “прозорі”. Назви циклів аж ніяк не вплинули на тональність верлібрів. І тематично, і стилістично перед нами хаос авторської фантазії, калейдоскоп тем, незакінчених думок, обривки фраз, недомовки, раптові та несподівані зміни настроїв та станів героїв, куди вони рухаються й течуть відомо тільки авторці, та її балакальникам. Вірш у неї, немов стрімка ріка, тече вона у різні боки, ніколи неоднакова у будь-який наступний момент свого швидкоплину. Саме такими уявляються балачки за столиком у їхньому первісному розумінні, себто наближеними до життя.

Хоч рима та ритм усе ж, якось, де-не-де, як-не-як присутні у її віршах, авторка каже, то верлібри. Зараз дуже модно писати верлібри, Європа давно вже перестала римувати, європейські поети тільки те й роблять, що пишуть прозу в стовпчик, називаючи їх віршами, поезією. Наші ж поети не відстають, крокують у ногу з європейськими. Дисципліна, яка народжується саме римою, римованим віршем давно канула в Лету. У нашому літпроцесі достобіса верлібристів, чи рівня вони прогресивній Європі покаже тільки час. NAYA розвивається у цьому ж руслі поетів-верлібристів, наслідує сучасні європейські тенденції в мистецтві. І тільки їй відомо, куди призведе це наслідування Європі.

Інколи в назвах можна спостерегти цікаву гру. Наприклад, не зорепад, як усі звикли сприймати на слух, а зорекрад (сторінка 18), цей вірш про милого звіра, який украдені зорі роздає дітям. Це так по-наївному мило й дитинно. Дитинність либонь основна риса поезії NAYA, яку вона плекає й випромінює чи не кожним рядком. Нове слово породжує нові смисли. До речі, захоплення й зачудування казковими звірами, чудовиськами, притаманне авторській фантазії, воно зустрічається у збірці й далі, правда трохи в іншому контексті. До речі, навіть сама зовнішність письменниці відсилає нас до кіношного образу безсмертного Гаррі Поттера.

У збірці достоту лінокостенківського. Спочатку здається, поетеса краде в класика рядки, намагається відкрито займатися епігонством, потім уже навпаки, коли читаєш вірш, то хоч і стартує поезія з рядка Ліни Костенко, та потім обростає зовсім новим звучанням, таким обривним, потокосвідомим, невловимим і незбагненним. Називається верлібр “Прийдуть гіганти”:

“Страшні слова коли вони мовчать // Немов би з губ водою ллються водоспади // І від порухи геніїв сліпців у докір ставлять // В страшні строї вони коли на волі лиш герої// Тираноборці силачі землі// Коли любові повні // Коли серця в огні // Слова тоді вже зовсім не німі // Але і страху від таких стодолів // Не менше ні на пут і ні на дні // Колись прийдуть гіганти // На зміну тим легким німцям // Але слова не зникнуть зовсім бо сила їх немов з вінця // Бо сила їх немов з вінця// Бо сила їх немов з вінця” (с.16).

Обкладинка збірочки мультяшна, мовби діснеївська. Зображено на ній кафе, де зайці танцюють і малюють картини, і медведі за столиком кавуюють, баром заправляють казкові звірі. Розносять пудинги й коктейлі персонажі, схожі на азійських мультиплікаційних хлопчиків і дівчат. Персонажі з обкладинки переходять у поетичні рядки, сповнені дитинством та святом споглядання, чуття інших людей. Наївним таким окуляром поетеса дивиться на світ. Власне, якби я особисто не знав авторку, методиста факультету здоров’я, фізичного виховання і спорту Київського університету імені Бориса Грінченка, то вирішив би, що ці вірші вийшли з-під пера тінейджера. Писала їх у душі дитина, з наївно-казковим сприйняттям світу і людей навколо, і балачок підслуханих у кав’ярнях. Наприклад, програмовий вірш цього збірника “Дитинство” яскрава моїм висновкам ілюстрація:

“Шепіт стрижів розтинає бар’єри дротів. // Сонячний вітер з ароматом грози. // Його поглинають будинки, // а я йду помруживши очі. // Веселки десь зводять мости, // а босі ноги все гуще втопають у кольорі фарб. // А я йду, помруживши очі, // навпомацки за травами йду. // У країну з дитинства знайому, // де всюди співають стрижі. // де будинки з рудої цеглини, // де поглинають тебе аромати трави, // що їх саджали бабусі, // що руки до сонця тягли. // Там все дитинством просякло. // Із веселкових зайців розбігшись. // Стрижі доспівають пісні, // і забуду молочні я миті, // що тихо підкрались зі спини. // Забуду на мить, лиш погляну я знову на будинки руді, // на горбаті провулки, // на закручені сходи дитинства мого” (c.30).

Я вже вдосталь сказав про цю книжку. І наостанок, що ж говорить про неї сама авторка, хочу надати їй слово, й відкриваю читачам її справжнє ім’я – це Анастасія Трофименко.

“Людське життя – це калейдоскоп химерних подій під призмою власного світосприйняття. Де кожна хвилина часу – це індивідуальний космос, який зрозумілий лише тобі одному. А уявіть, якщо ваше головне хобі – це підслуховувати у кав’ярнях, сидячи за столиком, ці химерні історії. Або, у вас є дар бачити людину наскрізь, відчути її, наче ви найвища вежа радіостанції у місті. Наче ваша душа – тонка ниточка, що витискає найпроникливіше, ноти гітарного ладу. Щоб ви робили з цим даром?

Cаме про таке ця багатовимірна збірка верлібрів. Кожен з яких – особлива вібрація, внутрішня авра й вигадка. Це не просто верлібри, а двері у внутрішній осередок душі. І що ми тут бачимо? Кохання, розчарування, тиха історія під літнім дощем, теплі спогади про дитинство, бунт, пристрасть, безсилля, магія перевтілення? Ціла палітра життя у всіх її неочікуваних проявах. Більшість із яких, ми з вами гарно знаємо. Інші відверто лякають своєю неординаоністю. А разом – це симфонія балачок за столиком. Веселий галас, багатьох голосів, що заповнюють кав’ярню.

А що є у вашому внутрішньому осередку? Ця збірка допоможе дізнатись, якими різноманітними та неочікуваними бувають історії людей, що просто сидять поряд, за сусіднім столиком у кав’ярні. Коли ми забігли на каву у перерву.

На цих сторінках втілені історії, зібрані за шість років. І, попри таке засилля риторичних питань до тебе, мій читачу, я впевнена, що таке химерне плетиво знайде відгук у твоєму серці”.

Вірші зі збірки “Балачки за столиком” письменниця поклала на музику. Кожен читач зможе по-новому відкрити для себе творчість Анастасії Трофименко, прослухавши треки на її Інстаграм-сторінці.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram