4 листопада 1861 року до львівського двірця (вокзалу) прибув перший поїзд із Відня. Цього осіннього дня ми й віншнуємо своїх фантастичних невидимих друзів – працівників залізничного транспорту України.

Фантастичних, адже вони примудряються в буквальному сенсі слова жити на колесах. До речі, часом не тільки у подорожах, чимало з уже родинних залізничників розпочали своє життя по Другій світовій війні у вагонах. Кілька років тому в медіа побутував сюжет, що проблему з житлом декотрих українських залізничників досі так і не вирішено: як мешкали вони в старих вагонах із уже трухлявою підлогою, так доводиться чекати на квартири досі.

Визирніть у вікно потяга, і, вже в зарослях та бур’янах, часом майже злиті з гаями ви віднайдете маленькі хатки рожево-білого залізничного кольору, в яких мешкали чи все ще мешкають родини залізничників. Складно знайти людину, для якої б залізниця, принаймні як найдешевший засіб пересування, нічого не означала би. Але для тих, хто замешкав у будиночках понад коліями, залізниця – немов океан, в якій кожен рух поїзда щось свідчить: якщо не годину дня або ночі, то непритомний рух етажерки понад стіною, дрижання скла через багатотонну натужність рейок, безпосередню присутність великої транспортної артерії. І від неї не заховатися ні фіранками, ні звукоізольованими вікнами – тремтіння артерії все одно проникне в твоє життя.

Робота – то коли за відпрацьований час отримуєш зарплатню, служба – коли передбачається позанормова пожертва заради вищих ідеалів. Узагалі залізничники – люди служби, а не роботи. Тому вони весь час і побутують ніби відгомін, як додаток до залізниці. Ще з часів царської Росії існували “казені” села, там не було пана й кріпака, бо то були призалізничні кріпаки, що не знали жодного рабства, окрім рабства залізничних колій, де запах просмолених шпал був тим, чим ботсад та оранжерея для міщан, уособлюючи цивілізацію. Над залізничними кріпаками Російської імперії не збиткувалися, вони тихо й мирно помирали понад коліями. Одне з таких сіл – Протопопівка, де станція під назвою Користівка 8 жовтня цього року відсвяткувала 150-річчя відкриття. Як на загал і вся Одеська залізниця, що святкує весь 2019 рік власний півторасотрічний ювілей, бучних свят та станція на кілька тисяч мешканців цьогоріч не запізнала. На таких станціях народжуються вільні люди, але їм повік не забути, що єдина причина виживання родоводу – артерія залізниці.

За СРСР, зрозуміло, статус залізничника було прирівняно до майже військового. Призалізничні родини навряд чи розкажуть вам про Голодомор: хоч 1932-33 на загал залізничники животіли так само бідно, як і написав про них письменник Андрій Платонов в оповіданні “Фро”, але оскільки залізничник перебував на безпосередній придержавній службі, вмерти з голоду СРСР йому не давав. Під час війни 1939-1945 залізничний раб також послуговувався держпреференціями. Його родини одразу після родин партдіячів належало евакуювати без урахування партійної приналежності. По війні залізниця та праця залізничника в умовах достатньо закритого та невільного суспільства для багатьох романтиків за природою стала чудовою можливістю для втечі від реальності.

Про залізничників, зокрема провідників та провідниць, існує більше анекдотів, ніж присвячено їм поважних гімнів. Залізничника можна порівняти з мореплавцем чи літуном, хоча його стихія і більш приземлена, але так само має справу з великими відстанями.

До незалежності України офіційна історіографія називала першою залізничною лінією ділянку Одеса–Балта, яка була побудована на 5 років пізніше від лінії Перемишль–Львів. Комуністичний режим замовчував усі досягнення на тій території сучасної України, яка належала не до царської Росії, а до Австро-Угорщини. День залізничника заснований в Російській Імперії у 1896 році з нагоди дня народження імператора Миколи I, який і розпочав в імперії будівництво залізниць. Святкувалося воно щорічно 25 червня аж до 1917 року. Після 1917 року свято забулося майже на двадцять років.

Відновлення пошанування дня залізничника в СРСР пов’язане з прийомом керівним діячем КПРС і диктатором СРСР Йосипом Сталіном залізничників у Кремлі 30 липня 1935 року. Після здобуття Україною незалежності, 1993-го Державна адміністрація залізничного транспорту України закріпила царсько-радянську традицію і внесла відповідні пропозиції Президенту України. Свято було встановлено в Україні “…на підтримку ініціативи працівників залізничного транспорту України…” згідно з Указом президента України “Про День залізничника” від 15 липня 1993 року і відзначалося у першу неділю серпня. 2000 року гендиректор Державної адміністрації залізничного транспорту України Георгій Кірпа вніс президенту пропозицію про відзначення Дня залізничника саме 4 листопада. 11 грудня 2002 року вона була підтримана відповідним президентським указом.