Своєю російськомовністю ми несвідомо притягуємо цю війну

Питання мови – це насамперед питання національної безпеки. Так, саме безпеки. Я не вважаю, що українська краща за будь-яку іншу мову іншої держави. Вважаю, що будь-яка мова іншої держави не має права витісняти українську із її законної, етнічної території.

І коли мені кажуть, що це ж класно, що дитина може бути двомовною. Звичайно погоджусь, але в тому разі, коли цю другу мову я зможу вибрати з позиції, що її знання відкриє моїй дитині якісь кращі можливості та нові перспективи. Що дає знання російської? У нас вся країна знає (ну як знає, розуміє) російську. І що? У нас, двомовних, стільки ж шансів бути успішними, як у тих, хто знає англійську, французьку? Ще й враховуючи, що у нас не зовсім російська, а так лишень – українізована російська говірка. Якби російська мова залишилася лише на території України, то через якийсь час вона би стала мертвою мовою. Бо вона у нас не розвивається, а навпаки деградує.

Бачу тенденцію і мене це неабияк тішить, що в моєму колі знайомств люди поступово переходять на українську. Звичайно, це освічені люди, які досягли гарних результатів у тій чи іншій сфері. Це інтелектуали. Люди, у яких базові потреби “поїсти” закриті. Вони зрештою і з російською мовою жили непогано. Але щось у їхній свідомості й цінностях зараз змінилось. А є велика частина людей з мого оточення, яка все ж залишається російськомовною. Ці люди декларують, що мають проукраїнські погляди. Але водночас кажуть, що мова не має значення. Вірніше, що російська в Україні – О’Кей, і її загроза вигадана. Часто займають позицію “внє палітікі”. І парадокс у тому, що найбільша проблема закопана саме в таких людях, хоча вони цього й не усвідомлюють. Бо якби саме ця когорта людей змінила свою пасивну позицію на активну, щодо захисту української культури, то “руський мір” за короткий час би видохся.

Багато з таких людей, усвідомлюють, що державною мовою має бути українська. Вони ніби проти позиції надання російській якихось преференцій. Але! Не готові перейти на українську. І, звісно, їх діти розмовляють російською. Бо їм здається, що так краще. Так зручніше. Можливо хтось із російськомовних задумується, що колись, у наступному житті, вони почнуть говорити українською, а їхні діти й поготів, але це не сьогодні. Бо сьогодні це треба прийняти таке рішення, прикласти зусилля, можливо навіть винайняти вчителя (а чому б і ні? Ми ж витрачаємо гроші на вивчення англійської, невже цього не варта українська?). Це треба не побоятися різко стати “не таким” для оточення, комусь сто разів пояснити свою позицію, перед кимось відстояти, з кимось піти іншими дорогами. Коротше, перейти на українську – це реально геморно в наш час. Якщо вам хочеться, щоб вам жилось добре й зручно в короткій перспективі – то О’Кей. Але! Таке зручне сьогодення забирає успішне майбутнє завтра. Бо російська мова в Україні – це експансія московитської культури. Допоки на території держави Україна є носії мови цієї ворожої культури, доти Московії буде кого “захищати”. Допоки наші діти розуміють, що їм навішує московитська пропаганда через ТБ, соцмережі, доти російські війська будуть на території України.

Своєю російськомовністю ми несвідомо притягуємо цю війну. Ми несвідомо відкриваємо рани української державності й вона поступово стікає кров’ю. Не Путін хоче Україну, а ми – російськомовні українці, примагнічуємо таких, як Путін. Чи є в України майбутнє за таких умов? Ні! А якщо немає майбутнього у держави, то де воно візьметься у наших дітей?

Одна справа послуговуватись державною мовою і володіти декількома, використовуючи їх, коли це єдиний варіант контакту. А інша – жити й мислити чужою мовою (а російська чужа для цих земель, і те, що нею говорили ваші батьки й діди – результат цілеспрямованої русифікаторської політики), не знати державної та ще й захищати ту, яку привили насиллям і кров’ю. Якщо хочеться конкретики – читайте історію.

Я часто чую про якісь приклади двомовних країн. Слухайте, давайте спочатку витратимо час і вивчимо історію, контекст в якому зародилась їхня багатомовність, контекст, в якому вона існує зараз. І найімовірніше від цього знання нам перехочеться брати їх за приклад. Бо він абсолютно відрізняється від того, що відбувається в нашій країні з нашою мовою. Коли вивчаєш предмет, то змінюється ставлення до нього. І популістські гасла потім важко повісити на вуха.

Немає російськомовних українців, як і немає українськомовних росіян. Мова – це елемент культури. Мова з давніх-давен була ідентифікатором “свій-чужий”. Стародавні племена гуртувались насамперед за мовною ознакою. Це перше, що об’єднувало. Усе просто – інакше люди в групі не розуміли б один-одного. Тому, давайте говорити чесно: “Я розмовляю російською, бо мені ближча російська культура”. Крапка. Може це для когось образливо, але це правда. Коли іноземцям дуже цікава українська культура, вони витрачають шалені гроші, час і багато зусиль, щоб вивчити мову. Подивіться інтерв’ю будь-якого іноземця, що володіє українською, кожен із них зазначає, що вивчив її, бо переконаний, що треба поважати мову країни, куди ти приїхав і живеш. Але з абсурдом вони стикаються вже лише вийшовши на українські міські вулиці. Бо звернувшись до когось із українців українською, йому дадуть відповідь російською. Це такий сором, як на мене. Іноземці поважають нашу мову, а ми – ні. Іноземці вивчають українську, але, приїхавши, не чують її в Україні.

І не треба мені казати, що більшість українців і вдома розмовляють російською. Типовий приклад (а їх багато). Черга в лікарні, запитую у жінки:

– Перепрошую, а ви чекаєте на прийом чи вже на результати?

– Кто? Я? Я уже била. Жду рєзультатав.

За хвилину їй телефонує хтось із домашніх і вона відповідає їм українським дніпропетровським діалектом. От тобі й русскагаварящая. І я впевнена, що з наших русскагаварящих в Україні, таких відсотків 70.

Тому, до чого це я? Російська мова в Україні гальмує розвиток і не дає їй йти в ногу з Європейськими країнами. Бо російська культура, а мова – це її найскладніший і головний елемент – це антиєвропейська культура, це хаос, і це занепад. Вам хочеться бути носієм цього ДНК і передавати його своїм дітям? Що ж, тоді нам всім… гаплик (тут мало би бути інше слово, щоб вийшло “чіста па-русскі”).

Єдина мова, яку й досі утискають в Україні – це українська

Німеччина – держава німців, Польща – поляків, а Україна – для меншин?