Свободи все одно немає

Z завжди підозрював, що маленький прозовий, такий як оповідання, або ще менше, твір на пів сторінки – це і є роман. Тобто маленька оповідь містить усе те (героїв, події, образи аж до читацького вдоволення-катарсису від наративу), що й грандіозний фоліант роману, за винятком довжини. Ярослав Мельник та видавництво “Фоліо”, випустивши книжку “Дуже дивний будинок. 99 романів”, потвердило цю мою гіпотезу. Те, про що мріяв, несподівано збулося на всього 120 сторінках. Українець з литовською пропискою і наснагою штурмувати своїми витворами сам Париж Бодлерів та Бальзаків довів: справді, довжина твору не означає нічого. Головне – донести посил письменника до читача, пробудити його свідомість, забезпечити його мозкові роботу, а душі – відпочинок та перезавантаження.

Так, у нас є свій Гомер чи Нізамі – Тарас Шевченко, націєтворчий поет-велет, поет-глиба, поет-епічна постать, що виринає з епосу й до епосу буття націю і схиляє, але в нас не було свого Омара Хаяма, автора досконалих дрібних мудрих текстів-висловлювань. Схоже, ця проблема укрліт із поверненням в нашу літературу Ярослава Мельника, якій у 1990 подався до Каунаса, появою “Дуже дивного будинку” вгамована. Насправді Мельниківський “будинок” – передовсім “будинок” мудрий, зітканий із простоти людського буття, розкиданого довкола нас, того, чого очевидне, що ми не помічаємо за суєтою, і через що в результаті дуже часто страждаємо.

“Плоті багато розвелося на землі – багато і вмирає. Але тут же й народжується. Я маю на увазі людську плоть, заячу, ведмежу, коров’ячу і т. д. Серед людської зустрічаються Бетховени, серед заячої – ні”, – оповідає роман “Муха 1” Далі – оповідь про тишу, муху, шелест дубу за вікном і несподіваний авторський висновок: “Мені дивно, що я ще живу”. Так, роман “Відкриття” складається всього з двох речень: “Дівчина виявила у ванні своє тіло, яке до цього не помічала. Якось дивно “бути жінкою”, ні?” На перший погляд, в такому романі подій, відсутній сюжет, не явний образ. Але уявіть собі, скільки глав на сотні сторінок міг би присвятити інший автор, описуючи подію “виявлення себе дівчиною”, чи рефлексії “виявлення себе як тіла”, чи поетичне “одкровенню у ванні”, або присвятив би “роздумам щодо непомічання себе самої” та темі “що значить або не бути жінкою” плюс “що робити, виявивши себе саме жінкою (якою – гарною або ні, доброю чи навпаки)”, і ми розуміємо, що в нашому мінімалістському творі-романі насправді все більш ніж на місці.

Як бачимо, в текстах Ярослава Йосиповича, який народився у Смизі Дубенського району, не тільки “лаконічність – сестра таланту” є важливим, але сама концепція твору: маленького, повного, як роман, подій, але цілком завершеного. “Вуса ростуть тому, що вони ростуть. Борода росте, тому що вона росте. Ми хочемо їсти, і ось ми жеремо. А мочимося, бо дуже ріже, в животі. Точно так само ми раптом злягаємося, самі не розуміючи, навіщо, а потім, природно, народжуємо. У кінці ми, зробивши щось у житті, вмираємо, як усі” – з такою наївною, але філософськи невідворотно досконалою простотою розглядає буття роман “Вуса”.

Мельник не просто помічає, він раптом концентрує свою увагу на елементарних речах (вмиватися, чисти зуби), на соцмріях (“Петро Ілліч дуже хотів будиночка” або “Захотіли Рокосовський та Талібердяєва отримати дитину”), але найчастіше – на парадоксальних речах, і навіть на абсурді приватного людського буття як такому. І тому в Мельника: “Спиридоненко заробив дві тисячі доларів, і раптом йому захотілося їх спалити”. І цілком уже притомні та самозрозумілі мотиви надибуємо у Хворостенкові – цілком жертві нашого посткомуністичного минулого. Ось як виповзає, приміром, на тлі “Дивного будиночка” своєрідний фантом Голодомору у романі “Хто ближче до істини”: “Якось Хворостенко побачив похоронну процесію і подумав чомусь про “людожерів”. Які вони, “людожери”?” “Життя на горі” відкриває нам інший “спогад” про тоталітарне минуле автора, чий батько з покоління вояків УПА, виселених до Сибіру: “Хворостенко стояв на горі і раптом подумав: я громадянин якої країни? Я громадянин самого себе! А тут йому кажуть: іди сюди, суко! Дивиться Хворостенко, а він не на горі, а в кабінеті. Бр-р. Де ж свобода. Він вийшов з кабінету, а свободи все одно немає. Він прийшов додому, а її немає. Пошукав під ліжком, в шухляді стола. Нема і нема. Тільки телевізор новини каже”. У “Інопланетянах” Хворостенко боявся жінок, навіть своєї дружини, в ювілеї цей “маленький чоловічок” від Мельника заборонив себе поздоровляти, щойно йому виповнилося 40 років, у “Славі” ж Хворостенко від міжнародної премії Бергольца – тому що злякався: слави, телебачення, поголосу сусідів, жінки, всього. А в “Самотності Хворостенка” Хворостенко “опинився сам удома і злякався. Що він не тільки сам удома, а сам у всьому світі”. Логічно, що в передостанньому романі герой “прокинувся і не знайшов себе”. І, вийшовши голяка, почав пошук самого себе.

Здається, і література іноді має таку потребу: оголитися й розпочати пошук себе самої від нульової позначки, не з метафор, гіпербол та алегорій, і не з глибокодумних роздумів із тисяч іншомовних слів-термінів, які розуміє хіба що сам автор та кілька людей із ученим ступенем – із просто визначення, елементарного самоусвідомлення, що є людина і що вона відчуває передовсім. Звичайно, такий простецький, дитинно напівсвідомий дискурс часом нагадує театр абсурду, щось від п’єс Ежена Йонеску, щось від беззмістовного бурмотіння “дир бул щил” від Олексія Кручоних. Але вочевидь і людство, цивілізація наша часом повторно заходить на всі ті дитинно-первісні кола самопочування. І тоді театр абсурду трансформується в щонайвищу омархаямівську мудрість: “– Смерті не боїться той, хто не боїться смерті, – сказав Федорченко і всадив собі кулю в лоб. – Смерті не боїться той, хто не боїться смерті, – сказав Шаповаленко і пішов у шинок пити пиво. – Смерті не боїться той, хто не боїться смерті, – сказала Пученкова і так засміялася, що видала сороміцький звук. А Варенников у цей час сидів перед телевізором у кріслі й колупався в носі, віддаючись млості буття. Так хто ж розумніший: Федорченко? Шаповаленко? Чи Пученкова з Варенниковим?” (роман “Героїзм”).

І ці всі питання, спочатку задані Ярославом Мельником самому собі, зовсім виявляються не риторичними: сум їхньої глибинної правдивості стирає межу між іронією та парадоксом, стирає як межу жанру, виявляючи на поверхню світоглядну істину. Істину про те, що ми навряд чи щось достеменне знаємо про людину, її здібності та можливості – можливо доти, доки вона не самопрокинеться у своєму первісно-інфантильному стані.