Світло від “Безодні” кіборга

Сучасний митець, схоже, більше не є заручником фатуму, богеми, долі, чи навіть власних натхнення, таланту, як було в усі часи, але заручник соціуму: що більше в його творах ідей, не чужих сучасності, суспільству, Батьківщині, то його слова видаються читачеві щирішими і дохідливішими, а твори талановитішими. Навіть, якщо тема його творчості така песимістична, незручна та капризна, як війна та нутрощі її неприглядної реальності.

Це неправда, що війна не дає нічого позитивного. Боєць отримує в ній досвід боротьби, приміром, за власну Батьківщину. А ще війна, крім мороку смертей і страждань, залишає по собі свідчення. Це, звісно, у випадку, коли залишаються свідки, здатні розповісти про неї з перших вуст. Владислав Гранецький, майданер, кіборг із Донецького аеропорту, а потім боєць “Азова”, і є тим свідком, який повернувся зі Східної війни живим, щоб і залишити нам безпосередні свідчення.

“Безодня” – книга бійця на позивний “Змій” – навіть потрапила до довгого списку “Книга року BBC-2019”. Дебютант укрліт Влад Сорд постав поруч із такими іменитими письменниками, як, наприклад, Андрій Кокотюха, автор майже сотні виданих книжок, Макс Кідрук (12 книг), Ірена Карпа та Галина Вдовиченко, Анатолій Дністровий, Володимир Арєнєв, Артем Чех або Василь Махно. Навіть не важливо, що “Безодня” не дісталася короткого списку Книги року. Для тих, чиїй пам’яті присвячено кожен рядок цього щирого та величного меморіалу з десяти оповідань.

Книга читається легко, хоча, зрозуміло, простір, у якому відбуваються події оповідей Сорда нагадує увесь той надто щільний диявольський морок, який навис над Україною. Герої збірки оповідань могли б стати героями прози Ремарка чи Гемінґвея (з якими вже порівнюють Владислава) – це просто люди, які трапляються на війні. В оповіданні “Безодня” – це хлопчина, який через напівсонний стан (автор мовчить, але ми знаємо: добровольців-волонтерів не змінювали роками, ніби очікуючи на їхню почесну смерть) провалюється в безодню підземної шахти. А потім приходить на свій воєнний пост у подобі привида: відвойовувати українську незалежність, підтримувати побратимів. “Ритми милосердя” є моторошною історією про те, як насправді почувалися та почуваються українські вояки на блокпосту, що безпосередньо сусідить із сепарською територією. А “Вітролом” є хронікою про шлях героя з Лебедина – Сергія Олександровича Табали, який загинув 6 листопада 2014 року, не доживши до власного 19-річчя місяць і дев’ять днів. Але не тільки про це оповіді. Ще й про те, що саме почувають люди навколо. Про ницість та звитягу, що є сусідами, як на війні, так і на нашій мирній землі, куди героїв привозять ховати побратими.

Усе це побачив, відчув, вистраждав і вижив не журналіст, а сам “Змій”. І задокументував. Оці документи можуть стати реальними свідченнями на майбутньому Нюрберзькому процесі щодо розпалювачів гібридних світових воєн. Це попри художню вартість, яка незважаючи на 30-40% нецензурної лексики (війна – річ нецензурна) дуже висока завдяки феноменальній пам’яті автора на відчуттєві події, адже події навколишньої візуальної реальності – як примари на тлі душевного стану бійця.

Здається, що письменник, нещодавно, до Майдану-2, доволі досить чітко протиставлений як політикуму, так і громаді, такий собі денді, що працює виключно на вічність, раптом сьогодні, під завісу епохи постмодерну, опиняється перед несподіваним вибором бути громадянином. Тому й образ: козацькі вуса та оселедець, а “прикид” – не плащ із парасолею, а однострій кольору хакі.

Письменницька правда книги “Безодня” і тому, що для них, хлопців, які 2014-го кинулися захищати Україну стала такою самою звичною справою, як життя. Для “Змія” та його реальних героїв, у принципі, життя і є війна. Вони так палко прислуховуються до простору, що їх оточує, вчуваючи в ньому небезпеку, що коли правоохоронці приходять у Вінниці до персонажа оповіді “Цитадель”, щоб розібратися з непотрібним свідком, то герой російсько-української війни виявляється готовим до цього на 300%. Він убиває всіх хабарників-пристосуванців, вовків у кошарі мирних ягнят.

На жаль, у житті, особливо зараз, часто трапляється якраз навпаки. Практично, щотижня в Україні почали з’являтися медіаповідомлення про переслідування добровольців-патріотів. У цій ситуації, схоже, література невдовзі залишиться чи не єдиним місцем, де справедливість і правда завжди перемагає. Навіть у випадках, коли здається, що ця перемога невчасна, даремна або особливо жорстока. Такою є війна: вона не передбачає нічого гарного, позитивного. Тому чи не єдине прекрасне, що ми з неї виносимо: радість від повернення її учасників додому. А ще є відчуття гідності за живих свідків, за свідків-слова, які уже не можливо буде вбити ворогам.