Марія Золкіна. Світ змінюється: як реагувати і чого чекати Україні?

Світ навколо змінюється: як реагувати і чого чекати Україні? / euroradio.fm

Зміна президентської адміністрації у Штатах та ідеї, з якими Дональд Трамп починає свою роботу у Білому Домі, вже змусили насторожитися не тільки антитрампівську частину американського суспільства, але й істеблішменти та громадськість в інших країнах. Передовсім тих, хто бачить загрозу у потенційній зміні балансу сил та нових перестановок на міжнародній шахівниці, що неминуче станеться в разі зміни підходу Штатів до своєї політики щодо «зовнішніх» тем. А зважаючи на інавгураційну промову Трампа, нова адміністрація саме цим і збирається займатися, переорієнтовуючись більше на теми внутрішньої політики. Тим не менше, зміна президента у США – це не єдина точка політичної турбулентності, якої слід очікувати світові та Україні у 2017 р. З впевненістю можна сказати, що цей рік є роком найбільшої невизначеності та потенційних зсувів у вже більш-менш налагоджених відносинах України з її ключовими партнерами на Заході. Тож чого саме варто очікувати і чого остерігатися Україні в ситуації, коли політичний ландшафт навколо неї змінюється? Де саме міститься точка рівноваги між інтересами Української держави і новою політикою наших основних партнерів?

Сполучені Штати за Дональда Трампа – безумовно, ключовий виклик для України на цей час. Нова адміністрація – це і новий погляд на двосторонні відносини з Україною, і, що ще більш важливо, опосередкований вплив на міжнародну підтримку України в конфлікті з Росією загалом. Якщо говорити про двосторонній вимір відносин зі Штатами, то Україні очевидно варто підготуватися до ймовірного скорочення обсягів допомоги, при чому допомоги різного характеру: як фінансової, так і політичної. Для адміністрації 45-го президента США підтримка України за будь-яких умов як проекту «побудови демократії» в дії цікава не буде. Відтак ера «заплющених очей» відносно повільного або подекуди й ілюзорного темпу реформ та надання допомоги авансом для України минула. За кожен новий транш фінансової допомоги, а тим паче – політичної підтримки на міжнародній арені, доведеться боротися. Доводити свою додану вартість як партнера для Штатів. Без останнього ані Україна, ані будь-яка інша держава автоматично не потрапляють до переліку цікавих та важливих для нової адміністрації напрямів роботи. «Америка понад усе», незважаючи на традиційну для Штатів роль форварда світових процесів, означатиме більшу увагу до проблем внутрішньої політики, і багато в чому поставить рішення зовнішньополітичні в залежність від конкретних, тобто відчутних і видимих, зисків для Штатів вже тут і зараз.

Стратегія, судячи з усього, у багатьох напрямах зовнішньої політики може поступитися місцем тактиці. Умовно українське питання, скоріше за все, також відчуватиме дефіцит далекоглядності з боку Штатів. Принаймні, це виглядає більш ніж реалістично сьогодні. І саме це є фактично єдиною підставою для занепокоєння щодо ймовірних домовленостей між Штатами Дональда Трампа та Москвою – розрахунок на тактичні компроміси. Та навіть нові реалії відносин зі Штатами, і примара пом’якшення їхніх відносин з Кремлем, не становлять катастрофи для України (хоча, звісно, такий пазл – проблема й виклик). По-перше, тепер зусилля України мають бути спрямовані на налагодження відносин із новою адміністрацією, аби весь спектр не тільки наших інтересів щодо відносин зі Штатами потрапив у поле зору нового керівництва Білого Дому, а й став зрозумілим інший бік медалі: Україна може бути корисним партнером. Тут реалізація українських інтересів напряму залежатиме від того, чи вдасться переконати Штати в наявності інтересу та мотивації для них співпрацювати з Україною надалі. Аргумент «створити вітрину успішної демократії» більше не працює. По-друге, так звана big deal між Сполученими Штатами та Росією може виявитися справді не більш ніж примарною загрозою. Для «великої домовленості» підстав де-факто немає: навряд чи Трамп пожертвує в рази більшим впливом та потужністю Штатів на міжнародній арені заради часткової нормалізації відносин із Москвою. Та й довіри відповідної між двома столицями для угоди такого рівня поки що немає. Тактичні домовленості можливі. І внесення українського питання (чи то фактичне зняття кримського питання з порядку денного, чи то пом’якшення американських санкцій, чи то досягнення домовленості щодо дорожньої карти стосовно конфлікту на Донбасі тощо) до цієї тактичної угоди – можливе, але є одне «але». Це буде абсолютно нереально впровадити в життя без згоди Києва. Будь-яка угода чи домовленість, яка стосуватиметься життєво важливих для України тем (навіть якщо в адміністрації Трампа ані Крим, ані Донбас такими не є), обов’язково потребуватиме згоди Києва та відповідних практичних кроків з нашого боку. Тому-то опція відмовитися і в такий спосіб на старті поховати принаймні частину такої потенційної домовленості завжди лишатиметься в кишені у Києва.

Європейський Союз наразі теж застиг в очікуванні політичних зсувів у найближчому часі. Частково це пояснюється негативними очікуваннями щодо перебудови відносин зі Штатами, частково – внутрішніми кризовими процесами в ЄС та очікуванням виборів у ключових державах-членах. В контексті українських інтересів картина ж має такий вигляд. Відносини між ЄС та США протягом останніх трьох років були фундаментом для спільної політики всієї західної спільноти щодо Росії у відповідь на її агресію. Єдність по обидва боки Атлантики була і досягненням, і запобіжником водночас. Американські санкції проти Росії, наприклад, ширші та болючіші для Росії, аніж санкції ЄС. Втримувати єдність у лавах 28 країн-членів стає дедалі важче. І тиск з боку Вашингтона, а також важливість збереження цієї санаційної солідарності були дуже істотними аргументами на користь чергових пролонгацій європейських санкцій щодо Росії. Якщо Дональд Трамп вирішить американські санкції пом’якшити, це неминуче вдарить по вже крихкій на сьогодні єдності Євросоюзу. Прихильники повернення теплих відносин з Росією одразу піднімуть вище голову і матимуть більше аргументів на користь своєї позиції. Це, ясна річ, не вкладається в палітру українських інтересів, ядром яких є максимальне збереження нинішнього пакету антиросійських заходів (на нові порції санкцій вже очікувати не варто). Другий вимір ризиків, які стоять перед Україною у світлі її відносин з Об’єднаною Європою, – внутрішня ситуація в ЄС: політична криза навколо Brexit, міграційної політики і головне – виборів у Франції та Німеччині. Минулий рік показав: ми стали заручникам внутрішніх процесів у ЄС. Мало того – часто процесів не загальноєвропейських, а вузьконаціональних, і навіть – електоральних, коли рішення щодо дій ЄС загалом потрапляють у залежність від політичних і виборчих баталій в окремо взятих країнах. Так сталося в Нідерландах, так відбувається багато в чому через Францію. Угода про асоціацію, безвізовий режим, що штучно гальмується Євросоюзом, це теми-заручники кризи європейської політики. І наша зацікавленість у цьому разі полягає якраз в тому, аби максимально зменшувати вплив цих національних політичних процесів.

Що ж до політики єдності в ЄС стосовно російських санкцій, то підтримувати її буде дедалі важче. Але й колишнього тиску на Україну з метою фактично одностороннього виконання Мінських домовленостей теж уже немає. За замовчуванням у країнах ЄС стає зрозуміло: ситуація де-факто заморожується, примусити Україну виконати політичні пункти Мінська-2 в односторонньому порядку не вдасться. Але спокуса та ймовірність пом’якшення санкцій від цього меншими не стають. І що за таких обставин Україні слід робити під час найближчих раундів перегляду санкцій? Відповідь проста: не перетворювати збереження санкцій самоціль, не йти на програшні у стратегічній перспективі поступки лишень задля збереження санкцій ще на умовні півроку. Є певні «червоні лінії» (читай – всі політичні пункти Мінська-2), через які без зміни позиції Росії та ситуації на фронті переступати категорично не можна: навіть для збереження європейських санкцій. Все одно рано чи пізно (і скоріше – рано) почнеться відкат – пом’якшення обмежувальних заходів щодо РФ. То заради чого в такому разі йти на поступки, які можуть коштувати Україні внутрішньої стабільності та суверенітету загалом?

Загалом та турбулентність, яка сьогодні охопила світ, невизначеність, з якою почався політичний 2017 р., свідчать у контексті України лише про одне: безумовної підтримки з боку міжнародної спільноти більше не буде; про реалізацію своїх інтересів Україна має нарешті дбати сама; цілком ймовірною є перспектива лишитися не зовсім сам-на-сам зі своїми проблемами, але втратити левову частку уваги з боку ключових партнерів на Заході (США та ЄС). І найбільший ризик полягає в тому, що увага та підтримка спадатимуть ще й через те, що у внутрішньому реформуванні Україна не показала очікуваних від неї результатів. Зміни надто фрагментарні і повільні, ані президент, ані жоден із прем’єрів не змогли показати себе реальними реформаторами, як того очікували на Заході. Держава вперед рухається, але значно повільніше, аніж того вимагає політичний момент. Надто – на міжнародній арені. Однак, у тому, що важливі для нас країни потроху втрачають до українських питань інтерес, є і дещо позитивне: коли немає звідки чекати потрібного обсягу допомоги, мобілізуються внутрішні ресурси. Тому катастрофи ані в результаті зміни адміністрації в США, ані через нові реалії в ЄС немає – вона може бути, якщо не переорієнтуватися, нарешті, на спершу окреслення, а далі – послідовну реалізацію своїх національних інтересів у міжнародному полі.