Сьогодні розслідуємо те, як деякі наші фразеологізми відображають певні етапи сватання. Сватання належить до ритуалів передвесільного циклу шлюбної обрядовості. Ним розпочиналось весілля.
Хв. Вовк про нього писав: “Сватання – це вже перший акт шлюбних церемоній, і відбувається воно згідно зі стародавнім ритуалом; на самому вже початку цього ритуалу ми знаходимо сліди найдавніших форм шлюбу, як-от умикання та купівля молодої, що відбувається нині тільки як наподоблення того, що колись було в дійсності”. Метою цього передвесільного ритуалу було укладання попередньої угоди про шлюб.
Про те, що весілля було визначною, неординарною, грандіозною подією в житті українського народу, свідчать фразеологізми як на весілля – “по-святковому, розкішно” та чепуриться, наче на весілля. Недаремно ж українське весілля за його тривалість (цілий тиждень) образно називають “найдовшою у світі оперою”, у якій дійові особи грають свої ролі: “вони зобов’язані дотримуватися традиційних дій, форм вислову, пісень, промовляти і співати від свого імені і від імені молодих та їхніх батьків, яким належить бути при цьому пасивними” (Р. Гром’як, Ю. Ковалів).
Сватання і умикання
Найархаїчнішим варіантом сватання вважається “умикання” (тобто викрадення) молодої. Відгомін насильницького заволодіння дівчиною для створення з нею сім’ї знаходимо у творах українського фольклору (багато цих реліктів у весільних піснях): “Красная Марисенько! Не виходи раненько На нове підсіненько; Бо там на тебе Сам король засяде, Згляне тя оченьками, Возме тя рученьками, До чужої сторононьки, До чужої матоньки; Там будеш плакати, Нікому пожаловати”. У чарівній казці таке архаїчне весільне “умикання” герой здійснює біля води: він забирає одежу в однієї з трьох сестер-качок, що перетворилися на панн.
Етнолог В. Балушок вважає: “Пояснення поведінки дружини нареченого, що діяла за схемою наскоку, тим, що даний ритуальний текст пов’язаний з проникненням в ході весільного обряду “своїх” в “чужий” для них простір – інше село, куток, родину…, думається, не суперечить дійсному існуванню у віддалені часи практики умикання дівчат”. Форма шлюбу “умиканням” жінки є найдавнішою в давньоіндоєвропейських протоетносів. У деяких народів вона була відображена юридичними текстами (“Хетські закони” та “Закони Ману”).
“В ідеї подружжя, – пише М. Грушевський, – довго й уперто живе ідея насильного заволодіння, здобуття силою чоловіком жінки, так що в весільнім ритуалі у безконечного числа народів різних рас і різних країв, вже довго потім як подружжя стало актом добровільного порозуміння, свобідного і не примушеного обопільного вибору, підчеркується, як доказ правосильності сього подружжя, факт насильного заволодіння”.
Взяти заміж
В українській національній практиці шлюбування існувала форма сватання дівчиною хлопця, яка визначалася українським звичаєвим правом та була відгомоном матріархату. Порівняно з іншими народами “сватання дівчини”, яке з середньовіччя вважалося небажаною формою, в українців затрималося довше. Новий імпульс “сватанню дівчини” дали часті війни, які вели українці на “кілька фронтів”. Відсутність чоловіків призвела до посилення ролі жінки в житті громади, до зростання її впливу, статусу, одержання пріоритету у сватанні. Свідченням цього є фразеологізм взяти заміж (замуж) (“взяти за мужа”), який пізніше витіснено висловом піти заміж (“піти за мужа”).
Сватання дівчини до хлопця могло відбуватися у двох варіантах: це робила сама дівчина або “посередницькі послуги” надавала сваха. Самостійне сватання застосовувалося тоді, коли хлопець дівчину ошукав.
Класичним вважається сватання хлопця до дівчини через старостів. Запис його стислого варіанта зробив Т. Шевченко: “Покохавшись літо чи то два… парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев’язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку”.
Від результатів сватання залежала подальша доля створення майбутньої родини: відбудеться воно чи ні. Зрозуміло, що класичний варіант сватання в центр обрядодії ставив дівчину: від її відповіді залежало, чи буде далі йти весілля, чи воно “закінчиться, не розпочавшись”. Часто, остерігаючись відмови, до дівчини засилали “розвідників”, які здобували інформацію про наміри дівчини та її батьків, або, прагнучи зберегти факт сватання в таємниці, вирушали до подвір’я обраниці пізньої частини доби.
Хліб обміняти
Обрядодії, у процесі відправлення яких дівчина перев’язувала старостів рушниками, а нареченого хусткою, свати обмінювалися хлібом чи запивали могорич, символізували згоду на шлюб. Сліди цього залишилися у фразеологізмі обміняти хліб – “дати згоду на одруження”.
Давання (дарування) господареві хліба розпочинає обряд сватання: “Після того, як старости ввійшли до кімнати та проказали звичайні привітання, один з них витягає з своєї торби хліб і, поцілувавши його, передає голові дому. Той, поцілувавши й собі хліб, кладе його на стіл; після того старости розпочинають довге оповідання про полювання на куницю” (Хв. Вовк). Коли згоду дівчини на одруження отримано, батьки благословляють молодих, після чого звертаються до сватів і кажуть: “Ну, оставляйте ж, добрі люди, хліб, а ми порадимось з добрими людьми, а тоді перекажем, як буде”. Це має назву “хліб обмінять”.
Хлібом суцільно освячували шлюбний ритуал. Хліб “служив символом шлюбного союзу й зовнішньою формою його юридичного скріплення. Мало не кожний крок молодої й молодого пов’язаний з обрядовим уживанням хліба: наділити хоча б символічно щедрим урожаєм і достатком молодих” (В. Ужченко). Обмін хлібами символізує також і єднання двох родів.
Значення згоди хліб має і в інших різновидах української обрядовості. Так, наприклад, коли когось треба було запросити в куми, чоловік ішов до “кандидата” з хлібом та сіллю. Прийшовши, клав хліб на стіл і казав: “Дав Бог сина, тепер не одкажи мені, куме”. Кум не відмовляється, він забирає принесений хліб собі, а на стіл кладе свій.
Рушники дбати
Символіку згоди дівчини на одруження має фразеологізм рушники подавати – “дати згоду вийти заміж”. Матеріали П. Чубинського вміщують такий опис цієї обрядодії, коли мати каже: “А ну, дочко, давай рушники, що напряла! Може, у тебе немає? Пов’яжи оцих молодців, чого вони хотять од нас!”.
Якщо дівчина згодна, вона вносить старостам рушники, а нареченому хустку, кладе все це на тарілку й ставить перед ними на столі. Старости беруть рушники й перев’язують себе. Звідси й фразеологізм брати/взяти рушники – “сватати, свататися”. І вже додому щасливі “посланці” поверталися з рушниками. Цей факт відображено у фразеологізмі вернутися з рушниками – “засватати дівчину”.
У системі народного світогляду рушник має широкий символічний спектр. Він – символ злагоди, подружньої вірності, працьовитості, гостинності, надії, прощання. Цим, очевидно, й зумовлена його “активна участь” у складі ряду фразеологізмів (крім згаданих, це ще й рушники тчуться – (“дівчина готується заміж”), ставати (стати) на рушнику (на рушники) – (“брати шлюб, одружуватися”, готувати (дбати) рушники (скриню) – (“збиратися одружуватися з ким-небудь (про дівчину, жінку)”).
Обмін перстенями
У процесі проведення ритуалу сватання, коли обидві сторони досягають згоди щодо майбутнього шлюбу, молоді обмінюються перснями. Ця обрядодія спричинила появу фразеологізму заміняти собі перстені (“обмінюватися перстенями”) – “давати згоду на одруження”. Відгомін обміну перснями знаходимо в народній пісні: “Береш перстень, дай мі слово, люблю в світі тя єдного“.
Ще одним символом згоди в межах ритуалу сватання виступає обрядодія “колупати піч”: “Увесь час, поки триває ця сцена (сватання – В.В.), дівчина стоїть коло печі (наче шукаючи охорони коло цього родинного вівтаря, резиденції богів домашнього огнища) та, відчуваючи велику тугу, колупає піч кінцем нігтя” (Хв. Вовк). Як відомо, піч у символіці житлового простору українців посідає одне з найважливіших місць.
Сватання і піч
Про роль печі в життєвій системі координат українців говорять прислівʼя піч – наче мати рідна; піч у хаті – те саме, що вівтар у церкві, адже вона годувала родину, народжувала хліб – символ Сонця; в українській міфопоетичній системі піч символізувала родинне вогнище, осердя родини. Вона була житлом для Вогню, берегла щастя дому, здоров’я усіх членів родини, родинне багатство. У пічному вогнищі жив Дід-домовик, що оберігав від лиха, злих сил, хвороб. Тут знаходили притулок також духи померлих предків – охоронці родини.
Піч була “баб’ячим кутком”, місцем невістки. Є думка, що “колупання печі” – це скорочена форма обряду прощання дівчини з батьківською оселею. Також колупання печі є символічним актом, який виконувала дівчина: під нігті їй потрапляли часточки рідного домашнього тепла, які донька прагнула взяти з собою до свого нового помешкання – дому нареченого – чужої, небезпечної, ворожої території. На Поліссі дівчина під час сватання пальцем “довбала комина”. Припускають, що “колупання печі” символізувало ще й руйнування одного, попереднього, родинного вогнища заради можливості створення нового. Назва цієї передвесільної обрядодії перетворилася на фразеологізм колупати піч – “давати згоду на одруження”.
Сватання і гарбуз
Фразеологізми облизати макогін (макогона, м’яло) (“зазнати невдачі”) та дістати гарбуза (“зазнавати невдачі в сватанні, жениханні, залицянні”) містять інформацію про інший, протилежний, варіант відповіді дівчини; вони означали відмову: під час сватання дівчина, не бажаючи виходити заміж за парубка, могла не давати згоди на одруження, символом чого було повернення принесеного старостами хліба чи піднесення молодому гарбуза або макогона. “Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін” (О. Пономарьов). Макогона виносила дівчина в гуцулів та в Галичині, а на Поліссі символом відмови була подана сватам чарка.
Є версія, що “гарбузову” символіку відмови мотивували природні властивості гарбуза: у народі здавна відома заспокійлива дія на людський організм страв з плодів цієї поширеної в українців сланкої городньої рослини (у тому числі – і стримування статевого потягу). Очевидно, “юнак, якому судився гарбуз, мусив якось і пригоститися ним, унаслідок чого інтерес до дівчини пропадав. Це було не образливо, а тактовно й мудро” (В. Войтович).
Можна припустити, що використання під час ритуалу сватання обрядових речей (хліб, рушник, гарбуз) – це відгомін архетипу обміну. Дари були засобом універсального зв’язку між цим і тим світом (живими і мертвими), Людиною і Богом. Дарообмін в обряді функціонує як засіб досягнення рівноваги: він установлює прямий контакт між представниками двох ворожих (свого й чужого) родів, стирає до певної міри межу між ними (О. Тищенко). Саме тому й підносили (подавали, дарували) відповідні обрядові предмети, наділені глибинним священним смислом.
Фото: darunky.com
Пароніми: Хто ж “посадить книжку”
Галіфе, Реглан, Френч, Кардиган та інші
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
