Суд Лінча в міжміському автобусі

Немає моторошнішої ночі, ніж та, синя, у жовтому освітленні, з ледь чутним шелестом шин, що змальована Аланом Паркером у “Міссісіпі у вогні” (“Mississippi burning”, 1988). Коли автівки з білими поступово наздоганяють автівки ж із білими, щоб вчинити з ними, як із чорними. Схожі інфернальні акти час від часу відбуваються в Україні. Хоча у нас немає ні білих, ні чорних, ні Півдня, ні Півночі. Українська сегрегація іншого порядку: вона відбувається в межах одного суспільства, навіть однієї тієї самої групи. Нема в таких випадках нічого повчального за расовими, гендерними, соціальними, релігійними ознаками. Є сором за насправді відсутність побутової культури, за персональне громадянське жлобство, за скисле на якомусь спекотному сонці взаємин національне та індивідуальне людське сумління.

Таки так. Те, що відбулося днями на трасі між Волинню та Києвом – це і є суд Лінча. І не залежить, чи мова про колір шкіри, а чи про громадянство серіалів, які прагнуть за всяку ціну переглядати вночі задрьомані пасажири. Адже, висадивши двох молодих жінок вночі посеред безмежного шосе та степу широкого водій і пасажири, просто кажучи, цим самим лінчували власних громадян. Не “неначе лінчували”, лінчували насправді. За колір шкіри. За колір телевізійного смаку. За колір патріотизму, який вони сповідували. Їх же покарали – на місці, скоро, без суду й слідства присяжних, то що це, як не суд Лінча? Навіть, якщо українці, яких лінчували, своїм непоступливим українством і нав’язували комусь щось, проявляючи певну нетерпимість до чогось (які решта пасажирів відмовлялися помічати), до чиїхось культурних смаків, прогнозовано проросійських, скажімо, лінчували саме їх.

Українці на своїй землі, даруйте, завжденько почувалися саме “ніґерами”, аж до всіх широт колишнього СРСР. “Ніґери”-прапорщики в армії, без яких Червона та Радянська армія ризикує в найвідповідальніший момент битви третьої світової лишитися без командного складу, але з ураном у руці. З їхньої мови та землі глузували. Глузували зі звички розмовляти рідною, та й із самої мови. З їхнього бажання податися світ за очі, хоч би й до Сибіру, щоб прогодувати якось, врятувати власні родини, також сміялися. І тільки вони зазбиралися повстати, щоб користуватися такими ж пісуарами, як білий Кремль, просто – користуватися своїми власними пісуарами та попросити білих і кремлівських не лізти до українського горщика – ооо! Тоді на “ніґерів”-українців нарешті звернули увагу й серйозно образилися, про всяк випадок назвавши всіх нас фашистами, хунтою та бандерівцями. Найгірше для Москви, що ми, такі собі “хороші ніґери” (“хороший ніґер – мертвий ніґер”, як вважають члени Ку-Клукс-Клану), з 2014-го взагалі масово перетворилися раптом на “поганих ніґерів”: українці раптом взяли зброю до рук, щоб у Фермопілах Сходу захищати проходи до своїх внутрішніх, дуже важливих для нас, дуже інтимно українських пісуарів, звичаїв, книжок, узагалі традицій – на жаль, чужих орді, з якої нинішня орда РФ і постала.

Наша мова, гадано маститими московитами з “діалекту”, перетворилася на мову, що гукає з прифронтових написів, воєнних плакатів і східних дороговказів, на невмирущі душі, волаючи до Бога з шанців та немитих доріг російсько-української війни. Війни, яка виявила не лише певну нашу небратність під час подорожей у попутках та автобусах, а що смерті Гетьмана, Білозора, Чорновола прямо пропорціональні в своїй невипадковості власній же невідворотності.

Україна відбулася. Сталася. Попри. Попри. Попри. І що? І от тоді серед колишніх “українських ніґерів” завелася біда, зрада на так само традиційно сімейному рівні.

Звичайно, кожен має право на власний погляд. Безумовно, кожен повинен переглянути власні російські серіали, аж по можливості до самого їхнього кінця. Звісно, якщо ми вмирали, якщо ми так голосно ратували за волю й свободу, то нею мають послуговуватися і решта. Навіть ті, хто ненавидить нас і шукає приводу висадити на нічній дорозі регіонального значення. Хоча би ті, хто все ще воліє мріяти крізь сон що “ми не раби раби не ми”, коли таки додивимось російський серіал. Але сумління? Совість, даруйте, у цій країні та в твоєму власному вузькому родинному колі на ймення міжміський автобус? Чи її хтось скасовував? І якщо дві юні жіночки, які повертаються з похорону близьких, байдуже яких же близьких, людей, тихим голосом щось тебе в розпачі попросять, то може цей автобус, вільний завдяки українській пролитій крові і повний “ніґерів”, має вислухати їхній оцей тихий голос хоча б з пошани до духу померлого (хоч заради власних померлих, яких ви кажете, що шануєте на Гробки?).

Ні, тут вам не “Міссісіпі у вогні”, тут уже “Біла птаха з чорною ознакою”. Пасажири лінчували не чужинця – своїх, лише за ознакою подовжити тривання власного бажання (зрештою, байдуже, що це був саме фільм, байдуже, чий і про що). Факт показовий. Українці приблизно однієї формації і з однієї території НЕ ЗМОГЛИ ДОМОВИТИСЯ. П’ять років тому, на Майдані, ріжніші люди змогли, ці – ні. Українці не змогли домовитися: ось де лихо. Настільки не змогли, що вирішили лінчувати ближніх, висадивши в зимову ніч (якби заметіль та мороз, це б означало смерть). Це ж не пропутінські російськомовні пасажири висадили з автобусу Рига-Тарту національно свідомих представників титульних для того автобусу Латвії та Естонії. Якби так, усе було б гаразд: латисько-естонським сєпарам, якщо такі є, справді є за що ненавидіти власні уряди. Але ж мова про Україну. Та ще й у добу правління президента, який не забуває змусити хіба що безсловесні стовпи кричати нам про те, що він самим фактором саме свого президентства об’єднав націю, примирив народ, поєднав Захід зі Сходом. А виявляється роз’єднав навіть автобусну дремлюгу Волинь.

Один із найжорстокіших кадрів у “Міссісіпі у вогні” – це коли поліціянт калічить власну білу ж дружину лише за симпатію до інакомислення. Коли ж українець висаджує українця просто щоб решта українців могли дофанатіти над мильною бульбашкою ворожого виробництва – таке вже перебуває, на жаль, за межами жорстокості. Бо цей кадр уже з розряду тих, описаних академіком Михайлом Грушевським, випадків часів Золотої Орди. Коли брат закликав ординця, щоб знищити сім’ю брата. Ви скажете, випадок із автобусом – не той випадок, і там не пролилося крові, він забудеться, як Врадіївка. Я відповім: перш ніж забулася Врадіївка (хто справді пам’ятає, що це, підніміть руки!), пролилася кров на Майдані, відтиснуто Крим, взято в кільце Іловайськ. Я про те, що нема зла, заподіяного власному ближньому, за яке не доведеться потім заплатити нам, нашим дітям, онукам, паращурам – аж доки хтось першим не розкається і почне творити, українець українцю, добро.