Ця психотерапевтична фраза належить не кому-небудь, а “маленькому товстенькому самовпевненому чоловічкові”, веселуну і фантазерові, який до того ж уміє літати (у нього ж на спині є пропелер!). І живе на даху. І любить побешкетувати. Коли він зʼявлявся, починало відбуватися незвичайне. І життя вже вигравало новими барвами. А коли щось ішло не так, він запускав ще одну оптимістичну мантру: “Дурниці! Справа ж бо житейська!” Як не крути – геніальна річ… Дивіться, я ширяю над життям. Тут не треба впадати у відчай. Бо навіть у найбезвихіднішому становищі завжди є вихід!

Пригоди семирічного хлопчика та його товариша-товстуна з пропелером, що припали до смаку юним (і не тільки) читачам, відбуваються на сторінках трьох творів. Після виходу повісті “Малюк і Карлсон, що живе на даху” (1955) незвичний дует стає популярним і Ліндґрен береться за два наступні епізоди казкової історії: до юних читачів приходять “Карлсон, що живе на даху, знову прилетів” (1962) та “Карлсон, що живе на даху, пустує знову” (1968).

У невисокого дорослого чоловіка, що має пропелер на спині, за його ж словами, “мати – мумія, а батько – із родини гномів”. Проте реальна історія “народження” цього персонажа дещо інша. Точніше – зовсім інша. У казці Астрід Ліндґрен “Крихітка Нільс Карлсон” зʼявляється домовик, який стає приятелем для самотнього хлопчика, що втратив сестру. Однак це створіннячко літати не вміло та й шибеником не було. В іншій казці, “Між світлом і пітьмою”, пан Швабра (шведською Лільонкваст), імʼя якому придумала Карен (донька авторки), смішний чоловічок, добрий, смішний і галасливий, легко переміщався в повітрі, не маючи жодних “механізмів”. Він подружився з хворим хлопчиком, що не мав змоги рухатися. Пан Швабра значно скромніший порівняно з егоїстичним і шибайголовим Карлсоном. Його завдання – показати хлопчикові казкову країну, де може збутися будь-яке бажання.

Пряма мова Карен: “Я знаю, що Астрід задовго до появи історій про Карлсона написала оповідання про маленького чоловічка, смішного і доброго, – пана Швабру, який літав і одного разу залетів до маленького хворого хлопчика, який лежав прикутий до ліжка. І цей Швабра дарував радість хворій дитині. Пан Швабра був свого роду попередником Карлсона, тільки більш казковою фігурою, і в нього не було пропелера. Він просто якось літав, сам по собі. А потім, значно пізніше, Астрід повернулася до цієї ідеї та захотіла її розвинути, придумати якогось героя, що залітає до дітей і приносить їм радість. Так народився Карлсон”.

Чому Карлсон літав, використовуючи пропелер? Сама Астрід Ліндґрен у дитячому віці часто бавилася на летовищі, захоплюючись польотами аеропланів. А “специфічність” його житла, ймовірно, повʼязана з тим, що дитиною письменниця любила підкорювати висоту дерев і дахів. Водночас, якщо вірити пліткам (щоправда, і пані Астрід, і її оточення спростовували цю версію), прототипом товстуна з пропелером став райхсміністр нацистської авіації Герман Герінг. Письменниця познайомилася з ним у 20-х роках минулого століття на одному з авіашоу. Тоді ас, який любив поїсти й випромінював неймовірну чарівність, саме перебував у “повному розквіті сил”.

Про зустріч із Карлсоном Астрід Ліндґрен розповідає: “Я побачила його, точніше, спершу почула якось уночі, коли мені не спалося. Не спалося, може, тому, що за вікном щось довго дзижчало. А потім він улетів до кімнати, сів на ліжко й запитав, де знайти Малюка <…> “Хто ти? – запитала я. – Чому ти до мене прилетів?” “Я – найкращий у світі Карлсон, який живе на даху, – відповів він. – А прилетів я тому, що ти написала книжку про Пеппі Довгупанчоху”.

Для Малюка Карлсон – найкращий друг. Навіть так: найкращий ДРУГ. І як часто буває з друзями, хлопчик може пробачити йому багато, навіть його нестерпні примхи. Вони вже не можуть один без одного. Але водночас Карлсон – своєрідний янгол-хранитель для Малюка. Своєю наукою він допомагає йому зрозуміти багато речей. Та й сказане ДРУГОМ завжди ваговитіше, ніж те ж саме, але кинуте мимохідь батьками чи старшим братом.

Ця книга для маленьких безсумнівно велика. Велика своєю зрозумілістю, простотою, близькістю до читача. Вона дає дитині (та й не тільки їй) розуміння, що таке любов, що таке толерантне ставлення до того, кого любиш. Хоч це часто й непросто.

Астрід Ліндґрен удалося глибоко проникнути в людську психологію (особливо – в дитячу). Додає балів чудовий іскрометний гумор, без якого важко уявити улюблений твір.

Читаючи “Карлсона”, хочеться й самому задзижчати пропелером і так само стрімко злетіти над дахами.

Дивовижні пригоди Карлсона і Малюка з книги перекочували в мультфільми (1968, 1970, 2002), фільм-спектакль (1971), художні фільми (1975, 1980, 2012), радіовиставу (1958).

(Афоризми: “Чи не можна попросити твою маму приготувати нам замість одного пирога з вісьмома свічками вісім пирогів з однієї свічкою?; – Повір, Карлсоне: не в пирогах щастя… – Та ти що, з глузду з’їхав?! А в чому ж іще?; Якби люди знали, як приємно ходити дахами, вони б давно перестали ходити вулицями; Сумно, якщо нікому крикнути: “Привіт, Карлсоне!”, коли ти пролітаєш повз”).

Читайте ще про літературу від Васильченка: