Одна справа – писати фантастику чи навіть фантасмагорії. Там все чесно: автор одразу попереджає, що він усе вигадав. Інша річ, коли життя підкидає сюжети, повірити в реальність яких дуже і дуже непросто.

Ще до окупації Криму, у 2012-му я взяв участь у кримському фестивалі фантастики, що того року відбувався у Феодосії. Навряд чи про сам фестиваль “Фанданго” варто багато розповідати – він мав звичайну для таких заходів програму.

Розповім про один незапланований випадок: я мав розмову з таким собі хоча й дуже немолодого віку, але все одно мало відомим московським актором. Ні, цей дідок (назвемо його “пан Актор”) не “фестивалив” там з нами, кримськими фантастами, просто ми з ним жили в одному готелі, але на різних поверхах, і в холі пан Актор чіплявся зі своїми мемуарами до будь-якої вільної пари вух. Мемуари були, що називається “засновані на реальних подіях”, бо ходив пан Актор з пухким альбомом і на підтвердження кожного спомину в нього малася світлина: ось наш Актор з таким-то актором у відомому серіалі, ось вони на майданчику під час зйомок певного фільму зі славетним режисером тощо.

Актори – не автори фільму (серіалу, вистави, шоу), а лише виконавці. Що їм каже режисер, те й роблять, навіть, якщо не подобається. Така робота, тож виконавцеві краще не мати особистих переконань або привчити себе поступатися ними.

Цей Актор працював (“служив”, як кажуть актори на своєму арґо) у своїй Москві, на якомусь театрі, знімався в епізодичних ролях в російських телесеріалах і фільмах, тож якщо ви їх дивилися, то бачили і його, але не помічали. Покликання акторів другого плану – бути на другому плані, лишатися непомітними, щоб не зіпсувати епізод.

Та роль, про яку він розповів була його чи не найвищим злетом акторської кар’єри, не дивно, що йому кортіло з кимось поділитися своїм успіхом. Просто феєрична та фантасмагорична водночас історія. Але підстав сумніватися у правдивості слів пана Актора у мене немає.

Навесні 2012 року мала відбуватися церемонія третьої інавгурації Путіна. Як належить за російською конституцією, у Великому кремлівському палаці, в присутності голови Конституційного суду, спікерів палат і депутатів російського парламенту. Все було дуже урочисто й піднесено: парад потішного полку; проїзд президентського кортежу, щоправда на цілих 200 метрів; патріарший молебень, хоча російські президенти присягають без Біблії; а голова Конституційного суду чекав дозвільного жесту від Путіна, перш ніж почати церемонію.

Тільки одна проблемка трапилася: відсутність депутатів Федеральних зборів. Депутати – особи дуже завантажені, збирати їх по Багамах і Мальдівах вельми незручно. Вони так важко працюють над прийняттям законів, що мають право на відпочинок.

Процедура приведення до повноважень нудна та беззмістовна, позбавлена сенсу, як і самі російські вибори, а текст промови написаних штатними писаками так, ніби вони скопіювали промову з попередньої путінської “коронації”. Нормальній людині витримати це не під силу.

Тож замість депутатів найняли акторів. Кілька сотень середнього та старшого віку чоловіків, всі – професійні виконавці. Запросили й нашого пана Актора – посидіти та поплескати в долоні під час виступу новообраного керівника держави – на пару годин, з оплатою сто доларів.

Всі актори на вході отримували депутатський значок, а на виході здавали в обмін на “франкліна”. Попри всю псевдо-патріотичну риторику, “депутатам” платили не рублями, а справжніми грошима, тобто тими, на яких написано Federal Reserve Note та In God We Trust.

Впевнений, все було так, як пан Актор і розповів, адже в Російській Федерації, як вичерпно заявив один з колишніх спікерів Борис Гризлов, парламент – не місце для політичних дискусій. Справжні депутати в Росії такі самі статисти, тільки набагато більш оплачувані.

Державна Дума та Рада Федерації, а з ними й Конституційний суд – це ніби реєстраційне бюро для державних актів; що скажуть, те й приймуть. Коли у березні 2014-го треба було швиденько й бадьоренько прийняти, всупереч конституційному закону РФ, Крим до складу Росії – Конституційний суд дав позитивний вердикт. Російське законодавство забороняло приймати частину території іншої держави до складу Російської Федерації, якщо ця “інша держава” заперечує, але для України “по-братські” зробили виняток, щоб загарбати Крим.

Тому я щиро вірю, що історія, розказана паном Актором, є реальною. Єдиний сумнів, що мене не полишає: чи не був тоді у ролі президента Росії якийсь актор, загримований під В. В. П.? А якщо й ні, то до цього з часом дійде.

Демократія, можливо, і не найкраща форма державного правління, але імітація демократії – точно найгірша.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram