На камерній сцені театру імені Івана Франка стоїть стіна. Її проламують люди в білому гримі та виходять на сцену: чоловіки й жінки, вони танцюють і спазматично рухаються. Виголошують вірші, розповіді про війну, наше АТО. Схожі вони на зомбаків, їхні рухи, танець настільки незвичні й нетипові, що глядацька зала завмирає, не чути навіть подихів. Це щось зовсім нове для віковічного академічного театру, некласичне, нетипове, нестандартне для стін цитаделі академічної режисури й акторства. Хоч нова вистава створена на замовлення театру.

Глядачі завжди хочуть побачити щось нове й свіже, не вічно ж їм дивитися п’єси Вільяма Шекспіра й Івана Карпенка-Карого. І для цього театр запросив швейцарського режисера Томаса Меттлера зробити виставу на українському матеріалі. Пан Томас знає про нашу українську біду на Донбасі, знімає фільм про неї під назвою Some Men Must Die, який проходить етап постпродакшену. Це кіно знімалося на основі драми Любові Якимчук “Стіна”. До роботи залучили українських акторів, а “надихнула” всіх бойня на сході України.

Чесно кажучи, я очікував щось незвичне. Ще перед виставою уважно ознайомився з біографією режисера спектаклю. 62-річний Томас Меттлер найперше танцюрист, актор, уже потім режисер дуже цікавого напрямку в театрі – фізичного та контемпорарі-денс. (Ось звідки у виставі так багато пластики й поезії). Себто пластичність і акторські рухи, жести й міміка на першому плані, а не діалоги, монологи, акторська гра, словом усе те, до чого звик наш український глядач українського академічного театрального закладу. Походить Меттлер зі швейцарського міста Люцерн, навчався у школі всесвітньо відомого Марселя Марсо в Парижі.

Більше чотирьох десятків років триває викладацька й мистецька робота Томаса Меттлера на театральній ниві. У багатьох проєктах швейцарця танець і театр поєднані з імпровізацією. Чотири роки пан Меттлер викладав танці в школах у Лондоні та Парижі. Швейцарський режисер провів більше 150 інтенсивних воркшопів у різних країнах: Франції, Англії, Італії, Колумбії, Німеччині, США, Греції, Іспанії, Індії, Португалії, Фінляндії, Польщі, Ізраїлі, Палестині, Чехії, Швейцарії та Україні.

У 1997 році він офіційно представляв Швейцарію на фестивалі “Культурна столиця Європи 97” у грецькому місті Салоніки. Також Меттлер є засновником та учасником групи танцю, фізичного театру та імпровізації “6 MenDance – anightofimprove”, де виступали провідні імпровізатори-танцівники з усього світу, серед яких Адам Бенджамін (Велика Британія), Рік Нодін (США, Велика Британія), Йорці Кортес Моліна (Іспанія), Крістіан Пануйоло (Франція), Кріс Ейкен (США).

Біографія швейцарського режисера видатна й заслужена. Театр може пишатися тим, що така особистість поставила поетично-пластичний спектакль у стінах храму мистецтв.

Історії цих безіменних людей-зомбі, яких представляють актори-франківці, болючі, складні, їх досить важко сприймати на слух, історії цих покалічених війною осіб. Та й сама структура спектаклю непроста, вона трипланова: минуле, майбутнє, теперішнє. У минулому війна, з її болями й кривдами, спричинена людьми людям, “братнім” народом. Майбутнє дуже чітко показано, коли гурт людей відривається на дискотеці на трупах і кістках загиблих. Концепт байдужості та знецінення усього, що було дуже наявний у нашому соціумі. Покоління наші розірвані, історична сув’язь руйнується завдяки байдужості сучасної молоді до проблем минулого й теперішнього, звісно, також. Цей глум над загиблими, ця відривна дискотека молодого покоління на кістках загиблих – що це не як глумління над пам’яттю й долями загиблих?

Прекрасно, що сценарист помітив цю тенденцію в нашому соціумі, тенденцію нігілізації та знищення усього святого та пам’яті в нас самих, перетворення нас на тупих споживачів інформації, яка вже не торкає. Тисячі загиблих, мільйони покалічених сімей, зруйнованих доль, розтрощених людською працею осель. І вінок на це все у п’єсі – дискотека підлітків під пісню Believe американської співачки Cher. Такі страшні симптоми нашого часу. Це одна зі “cтін” у виставі між сучасним і минулим, молодим і вже не таким молодим поколіннями.

Ще один шар цього спектаклю – фінальні затягнуті акорди. Де актори не знають, як закінчити спектакль. Одні вдягають костюми беккетівських абсурдних персонажів, інші вбирають шати шекспірівських лицедіїв, інші натягають фарсові колготки й спідниці. У цьому хаосі думок про театр від Леся Курбаса й Вільяма Шекспіра багато театрознавчого матеріалу, але от із глядацької точки зору такі дискусії видаються доволі затягнутими й невидовщними.

Оригінальність даного проєкту ще й у тому, що в ньому показані дві точки зору на події на Донбасі останніх років. Людина із зовні, режисер-швейцарець, який знає про страшні перипетії війни на сході, і намагається показати цю ситуацію через пластичні рухи акторів, жести тіла, музичними засобами, грою світла. Надихався Томас Меттлер у роботі над проєктом “Стіна” творчістю Славомира Мрожека, Луїджі Піранделло та Магі Марен.

Другий погляд уже із середини. Нашої українки Любові Якимчук, уродженки Первомайська Луганської області. Себто вона безпосередньо й близько знайома з трагедіями людей, які пережили та зараз переживають війну на Донбасі. Життя і творчість письменниці просякнуті болем, гірким відчуттям за роздертою, пошматованою країною, за людьми рідної землі, яким бог дарував щастя вижити та які не з власної волі опинилися за “стіною” неприйняття, нерозуміння, відчуженості.

Сценаристка Любов Якимчук так коментує своє творіння: “Це історія про те, що війна починається, як жахливе сновидіння, із якого ти мрієш прокинутися, але не виходить. Одного разу ти усвідомлюєш, що більше ніколи не буде, як було доти. Що між твоїм окупованим містом і рештою світу – стіна. Що зруйнований мир відновити складно, а зупинити обстріли, якщо ти лише проста людина, неможливо. Залишається тільки шукати спосіб не стати схожими на собак, які заполонили місто з початком війни. А якщо ти актор, то ти можеш спробувати допомогти своїм глядачам пережити війну та руйнування, які вона несе. Також у нашій п’єсі наявна інтертекстуальна гра з п’єсами основоположника театру абсурду Семюела Беккета, який написав найкращі свої твори після Другої світової війни, і саме війна підказує, наскільки цей світ абсурдний, саме вона рухає мистецтво, яке переосмислює світ, у бік такого висновку. А також глядачі впізнають відсилання до п’єс найвідомішого драматурга світу Вільяма Шекспіра, який будував ієрархічний і зрозумілий світ. На взаємодії цих двох світів, зрозумілого і розкладеного війною, і побудована ця п’єса. Словом, вона нагадує наше життя”.

Якщо ви у пошуку нової, нестандартної вистави, бо усе класичне вам приїлося і в печінках сидить, можна сміливо йти на “Стіну” Любові Якимчук та Томаса Меттлера у театр імені Івана Франка.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram