Григір Тютюнник. Одного разу Валер’ян Підмогильний здійснив сміливу, але невдячну спробу, назвавши свій роман “Місто”. Місто, міська тема, міщанство України. Утім, скільки не наповнювали сей контент українські радянські письменники 70 літ совіцької влади спітнілим трударем, чи як не зміщували акцент у бік західноукраїнського феномену місто-села галичанські генії літератури, так і лишилися темами, контентами, наповненнями досить порожніми в українському красному письменстві. В Україні немає пролетаріату в “більшовицько-російському значенні”(є хіба що ностальжі за ним). В Україні є лише космос степу. І тому-то й у Юрія Андруховича, і в Тані Малярчук, у Сергія Жадана чи Люко Дашвар, у Макса Кідрука, Дарки Корній, Галини Пагутяк чи Лариси Вдовиченко з Наталією Гурницькою місто з міським героєм у міському оточенні в кращих своїх проявах є лише спроба міста. У характері, у манері одягатися, поводитися та міркувати, у найкращих своїх якостях літературно й ментально ми так і залишилися селянами.

Інакше не може бути: справжня Україна походить і в гіршому, і в кращому разах із Майдану або Січі. Зі складових, що зовсім не є міщанського, а протилежного сьому походження. А Січ і Майдан – то є не місто й не село, а – ментальна стихія. Стихія ж – то вам не легенький вітерець, то “Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, – Він живе, він ще не вмер” (Іван Франко, Де профундіс). Вітер волі, символу, знаку, самобутньої української природи, характеру, психології і психіки вчинку героя досі віє в степу. Зовсім не метафорично віє і дме. І це не ретроградство. Це єдина з природних природ, доступна й плідна для нашого художника. Жодного великого британського, ірландського чи японського митця неможливо уявити без дихання з моря. Коли він помирає, з його вуст в останньому подиху відчувається морська сіль. А з уст українця в годину смерті – сіль чумацька. Жодного направду українського генія, такого от як Григір Михайлович Тютюнник, не можливо уявити не в сільській хаті, не з неї, тієї колиски української правди. Стоїть вона, як хата Тютюнникових дідуся та дядьків, із самого краю селу. Мешкає власним життям, яке акумулює всі коридори з минулого, теперішнього та майбутнього. До неї, як у храм, як в автобус, що подорожує вічністю, входять і виходять випадкові пасажири цього життя. Там вони напувають з криниці коней, з прочинених дверей хати валить дим, і там так накурено, і парує в ній одвічна розмова людства, в якій і народжується: цей світ, істина та властиво рядки прози Григора Тютюнника.

Є два типи людей у письменника. Ті, яких з нами вже нема, та ті, що все ще з нами. Різниця між живими й мертвими для митця насправді важливіша, ніж зазвичай. Тих, які з нами, ти можеш любити, ненавидіти чи проігнорувати. Майже в такому ж порядку, але з іншим забарвленням – і ставлення до тих, що відійшли. Живі й мертві – ось коридор, яким по життю рухається вся проза Григора Тютюнника. У цьому найбільший геній Тютюнника-Другого: пройти цим коридором геніально-правильними кроками, мазками-спогадами, характерами-вкрапленнями з вічності. Оминути мнимі силуети, увійшовши в чашу вічності з власних же творених силуетів. І єдина сила, яка творила всередині генія Григора Тютюнника – сила любові до цих сільських примарних силуетів-прототипів правдивого життя на землі, сила щастя перебування на самому кутку села, в отій продутій вітром, димами та водами з небес хаті. Інакше, якби не колосальний труд возлюбити всі ці майже втрачені дрібниці довколишніх предметів і характерів, Григір Тютюнник, мабуть, обрав би зашморг помітно раніше. Категорично стверджую: нічого не було в його житті хорошого, крім отієї хати, крім реалістичної фантазії про царствування характерів із тієї хати на цій землі-Україні.

Брати Григорій (ліворуч) і Григір (праворуч) Тютюнники

Мій знайомий, почувши, що після прочитання різних авторів із багатою фантазією, я все ще вважаю найкращим письменником укрліт саме Григора Тютюнника, вигукнув: “Пхе, Тютюнник, тупий реалізм, і більш нічого!” Я не доводитиму, що реалізму часом цілком достатньо, або того, що романтизм – то не більш ніж крайньо чуттєзований реалізм, а постмодерн – не більш ніж реалізм проігнорований. Мене набагато більше по життю дивувало цілком інше: як це так, бувши очевидним атеїстом (до чого його примушувала і втрата батька, і втрата певних зв’язків історії з релігією, і власна гідність, яку неможливо зберегти в цноті в царстві негідників від большевизму), Григір Тютюнник уникнув соцреалістичної манери оповіді й типових соцреалістичних колізій штибу партія-Ленін-народ-комунізм. Навіть Андрію Платонову не вдалося уникнути цих колізій, їхнього шуму, всепоглинаючої тяги від прогресу. Але, читаючи прозу Тютюнника, ти потрапляєш у дивовижний, зовсім інший світ соцреалізму, де колгосп і комунізм є тлом абсолютно безсенсовим, дурним і навіть бридким. І це тло, Григір так це й описує, явно зайве в психологічному пейзажі, який щоразу малює оповідь Григора Михайловича. Про що ж пише Тютюнник? Про те, як комунізм: а) явно нічим не сприяє простим смертним в українському селі по Другій світовій, і б) про те, як партійність явно шкодить здоров’ю та безпосереднім його “будівникам” на селі. Хтось у СРСР помітив деякий парадокс теми, чи це стає видно тільки через майже 40 літ від Тютюнникових похоронів?

Григір Михайлович Тютюнник як письменник починається 1961-го, на тридцятому році власного життя, у рік смерті рідного брата по батькові Григорія Тютюнника, автора “Виру”, з оповідання “В сутінки”, виданого російською, а потім перекладеного. Хто із сучасників шукає відповіді на запитання, що таке ас української прози, може прочитати цей дебютний твір: бо весь Григір Тютюнник у ньому. Тютюнник Другий так і не залишив нам великої форми, роману, але чи мав він це вчинити? Адже роман – це не більш ніж розширене оповідання. Адже кожне з оповідань Тютюнника – практично не більш ніж продовження та поглиблення “В сутінки”. Усі його оповідання будуть написані про цю хату на узбіччі, в якій хлопчик виросте в мужчину, з якої батька поведуть етапом, а чужий дядько проситиметься до його матері, де зрештою хлопчик зненавидить (або так і не полюбить) всесвітню несправедливість із її конформізмом. А потім хлопчик простить людей і так і не пробачить антилюдського лиха, та й піде собі мандрувати-тимчасувати по чужих кутках. Повчіться в Тютюнника починати твір, автори: це поночіння в хаті, цей незрозумілий морок огиди щодо власної матері. Відчуйте напнуту струну страждання оповіді: коли вітри виють, а внутрішня темінь – і на фронті, який постійно на дисплеї спогаду, і в загуслій від морозу шибі ніби обставин, що стискають у хаті, у серці. Зрозумійте і як пишеться асом ідеальне закінчення українського прозового твору: “Не треба, сину, думати про це. Не треба <…> Вона втирає шкарубким пальцем мої очі”.

У цьому останньому реченні насправді увесь Тютюнників стиль (“шкарубкий палець” – то палець, який перестраждав фізично, морально й психологічно, з чого й зашкарубів) та весь характер (очі художника-свідка, що все бачать і побачать у цьому житті) його героїв. “Вона” – тут, зрозуміло, мати, але загалом “вона” – то ніби якийсь третій безособовий предмет, через який усе страждання. Це Григір Тютюнник вводить як головну колізію, як основний сюжет щоразу в житті особового героя (то він сам, але вже понад біографію) саме слово “перетерпіти”, “терпіти”, “витерпіти”, а не “перестраждати”, як у Достоєвського, скажімо. Тому що перестраждати – це очиститися і жити далі. А терпіти є межею, за якою хіба що смерть або вривання терпцю і повстання. Тобто терпіти – отже пронести замість скинути їх весь біль, усю наругу над людиною, нацією. Василь Стус скинув, “обнулив” своє терпіння, і його вбили за ґратами. Григір Тютюнник не дав, щоб у ньому “увірвався терпець”. Він промучився до певної межі й раптово стратив себе, невинного.

Як на мене, оповідання Тютюнника досі є взірцем виняткової і навіть бездоганної якості літератури: де б ти не був, де б не жив, у місті чи в селі, і навіть щоби не писав, зрештою ти обов’язково колись прокинешся в хаті Григора Тютюнника, там, на краю села. І ось там ти нарешті нап’єшся, накуришся і почуєш власний ґрунт. Звичайно, коли ти не хочеш пити степову поезію, не почуваєшся спраглим літератури від ґрунту, не маєш смаку в поїданні витончених страв, то тоді й не до Тютюнника.

Ще один гурман прози, Джеймс Джойс, якого, як і Тютюнника, не вельми вже й часто друкували прижиттєво, обезсмертив своє ймення, написавши роман на 700 сторінок “Улісс”, про події, що розгортаються лише впродовж одного дня. Григір Тютюнник написав “В сутінки”, це 5 сторінок прози, оповідь, де події, як на мене, розгортаються впродовж лише кількох затяжок цигаркою. Закурив, зненавидів, пробачив, возлюбив, та й заплакав. І був утертий “шкарубким пальцем”, неначе висунутим у бік його, Григорового ж поневіряння всесвітом, який його замучив своєю вагою, Богом, в якого не вірив.

Григір Тютюнник

Перша книжка Григора Тютюнника “Зав’язь” вийшла друком у видавництві “Молодь” 1966-го. Усього 14 (два десятиріччя з натяжкою) років у літературі й смертельний фінал 6 березня 1980-го! Повість “Житіє Артема Безвіконного” так і залишилася недописаною: і нам уже не взнати, помре сивочолий сільський богатир Артем через посинілу ногу чи ні, і що буде далі з отим сільським стукачем-оригіналом. Саме якраз напередодні смертельного вчинку найкращому (і на той час це визнавали доволі відкрито) письменнику України не дали Шевченківської премії (1989-го дали посмертно). Причому, ніби намагаючись додатково принизити пообіцяли премію ім. Лесі Українки, якою відзначали авторів книжечок для дітей.

Якось до письменницького кафе “Еней”, розповідає поет Євген Желєзняков, увійшов шанований секретар СПУ, письменник із когорти висуванців. “Шеф” лише кинув зневажливий погляд у бік якихось молодих письменників із провінції, які сиділи в залі разом із Григором Михайловичем. Тоді Тютюнник підвівся, міцно прихопив чинушу за костюм-“трійку”, що аж піджак затріщав, і каже: “Що, сволото? Зависоко злетів? Так, що й людей перестав помічати? Ну, що мене ігноруєш, то таке… Але, слухай, якщо не вибачишся перед оцими молодими дівчатами та хлопцями, я тобі морду просто отут розіб’ю”. “Шеф” почервонів, завибачався, мовляв, темно, я вас не помітив. Та чи забув ту публічну образу Тютюннику? Ні, звичайно. Але ж справжній письменник 1970-х світового рівня мав відповідати тогочасним гемінґвеївським канонам, коли вчинки автора є завжди співмірними величі мистецтва, ним створюваного. І Григір Другий Тютюнник їм цілковито відповідав.

Григір Тютюнник – сплюндрована доля, отруєне життя

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]