Майбутній президент Української Народної Республіки з’явився на світ 13 березня 1884 року в селі Угорники Станіславського повіту Королівства Галичини і Володимирії, що тоді належало Австро-Угорській імперії (нині це Івано-Франківська область України). Батько Степана був шкільним управителем і як ніхто розумів потребу якісної освіти для сина. Той обрав професію юриста й після гімназії вступив до Львівського університету. Але, протестуючи проти занадто полонофільської політики керівництва вишу, перевівся до Віденського університету, який закінчив у 1906-му.

З юності років Степан Витвицький був активним учасником українського руху. Деякий час він навіть очолював Академічну громаду – львівське студентське товариство, яке функціонувало на засадах самодопомоги, провадило активну культурницьку діяльність: створювало читальні, поширювало освіту в маси, матеріяльно підтримувало літераторів, брало участь у протистоянні з поляками за українізацію Львівського університету.

Напередодні Першої світової війни Степан Витвицький з успіхом провадив адвокатську діяльність у Дрогобичі. Із початком бойових дій проти росіян приєднався до Легіону Українських січових стрільців як член “Пресової кватири” – спеціального відділу, який займався інформаційно-пропагандистською та просвітницькою діяльністю як серед військових, так і серед цивільного населення.

У жовтні 1918 року Австро-Угорщина під впливом поразки у війні почала розвалюватися. Українці вирішили скористатися цим шансом задля відновлення своєї національної державності. У Львові була сформована конституанта – Українська Національна Рада, яка спочатку проголосила створення Української Держави, а потім і Західної Української Народної Республіки. До складу УНРади увійшов і Степан Витвицький як відомий та авторитетний правник, журналіст і видавець.

У січні 1919-го Витвицький у складі делегації ЗУНР (65 осіб) вирушив до Києва – укладати Акт Злуки з Українською Народною Республікою. Ця урочиста та знаменна подія в історії нашого народу відбулася 22 січня 1919 року на Софійській площі Києва. Надалі Степан увійшов до складу Трудового конгресу України – вищого тимчасового законодавчого органу УНР, який проводив засідання в київському оперному театрі. Саме він зачитував рішення Української Національної Ради ЗУНР про об’єднання в єдину державу з Українською Народною Республікою. Але через наступ більшовицьких військ уже наприкінці січня довелося залишити Київ і повернутися до Галичини.

Утім, і на заході України Витвицький надовго не затримався. Ставши державним секретарем (тобто міністром) закордонних справ ЗУНР, він опікувався насамперед питаннями міжнародного визнання та закордонної допомоги молодій республіці. Зокрема, особисто виїжджав до Бухареста, де вів переговори з урядом Румунії. Витвицький прагнув зберегти територію Північної Буковини під контролем ЗУНР, а також пропонував румунській стороні союз проти більшовиків. Проте офіційний Бухарест вирішив за краще мати союзником Польщу, яка вела загарбницьку війну проти ЗУНР.

Восени 1919 року Степан Витвицький у складі об’єднаної дипломатичної місії УНР брав участь у переговорах із Польщею у Варшаві. Становище було надзвичайно складним. Поляки тиснули і хотіли змусити українців зректися прав на Галичину. Витвицький був готовий поступитися незначною частиною територій в обмін на укладення військово-політичного союзу “Антанта – Польща – УНР”, спрямованого проти комуністичної загрози. Проте ці поступки не влаштовували Варшаву. Зрештою, галицькі політики вийшли з перемовин, а керівництво УНР у квітні 1920-го підписало Варшавський договір, згідно з яким визнало права Польщі на Галичину, частину Волині й інших українських етнічних земель.

У Польщі Витвицький вирішував і чимало інших важливих завдань. Зокрема, він згадував таке:

“Тямлю, що між іншим своїми інтервенціями вспів я виєднати відложення поділу краю [тобто, Галичини] на воєвідства. Однак найтрудніше йшло діло з визволенням наших молодечих цивільних комбатантів, що то було подавали кулі нашим стрільцям чи й самі стріляли – та опісля полонених у Тухолі. Щодо перших, то в одній з промов тодішній голова Польської держави маршалок Пілсудський порадив мені, щоби родичі в’язнів індивідуально, в кожнім випадку зокрема, вносили прошення про їх звільнення з в’язниці, бо з огляду на політичні відносини трудно було б обняти ту справу одним актом. Так зроблено, і молодих в’язнів випущено на волю. Що ж до ув’язнених у Щипюрні й Тухолі, то ті табори ліквідовано щойно після моєї одної довгої розмови з архиєпископом Теодоровичем, тодішнім фактичним лідером сеймової правиці”.

На початку 1920-х Витвицький наполегливо трудився на дипломатичній ниві у Парижі та Лондоні, домагаючись від країн-переможниць Першої світової визнати факт окупації Галичини Польщею. Проте, як відомо, Антанта погодилася передати Галичину Польщі з наданням автономії (чого поляки так і не зробили). Після цього Степан повернувся до рідного краю і відновив адвокатську практику, намагаючись хоча б у такий спосіб допомагати місцевим українцям.

Але не тільки правничою діяльністю жив Витвицький у міжвоєнну добу. Не полишав він і політичної кар’єри. Як член Українського національно-демократичного об’єднання – найпотужнішої української політичної сили в Польщі – був обраний депутатом Сейму та заступником міського голови Дрогобича. Також він із успіхом керував дрогобицькою філією товариства “Просвіта”, активно сприяючи поширенню українських видань серед населення.

Події Другої світової війни змусили Витвицького назавжди залишити Україну й емігрувати – спочатку до Західної Німеччини, а потім до США. У 1954 році, після смерти Андрія Лівицького, став другим президентом Української Народної Республіки в екзилі (тобто, у вигнанні). Розуміючи, що шансів на негайний крах Радянського Союзу та швидке відновлення незалежності України небагато, він все ж ніколи не втрачав надії:

“Ми чи наші наслідники донесемо прапори Української Народної Республіки туди, звідкіль вони були винесені, де вони стануть символом української влади, обраної волею українського народу”.

Час довів абсолютну правдивість цих слів. 22 серпня 1992 року в Києві під час урочистої церемонії Державний центр УНР в екзилі передав свої повноваження уряду незалежної України.

Степан Витвицький помер 9 жовтня 1965-го в Нью-Йорку. Похований на цвинтарі Святого Андрія в містечку Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі. 2007 року в Києві на його пошану було видано збірник документів і матеріалів “Степан Витвицький – Президент Української Народної Республіки в екзилі”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram