Степан Васильович Панасенко – таким було справжнє прізвище українського митця – народився 8 січня 1879 року в місті Ічня Борзнянського повіту Чернігівської губернії (нині районний центр Чернігівської області). Батько працював шевцем, але не мав своєї землі, тож родина жила практично в злиднях. Спогади Степана про дитинство були невеселими: “Холодні зими, недоїдання, чад у хаті, брак чобіт. Пасіння чужих овець, батрацька праця на левадах і городах і перша гіркість зневаги до твоєї бідності…”

Попри все, батько розумів необхідність освіти для дітей, прищеплював любов до художньої літератури, до рідного слова. Вдома часто читали та заучували напам’ять поезії Тараса Шевченка. “Ні землі, ні худоби, ні доброго ремества я вам не залишу після смерті. Учіться, діти, та шукайте других шляхів”, – казав тато.

Степан успішно закінчив п’ятирічну школу в рідній Ічні – був визнаний кращим учнем класу. Після двох років самостійної підготовки, прочитавши силу-силенну книжок зі шкільної бібліотеки, вступив до вчительської семінарії в Коростишеві (нині Коростишівський педагогічний коледж імені Івана Франка). Здобута освіта дала змогу вчителювати в школах Київської і Полтавської губерній. Та Степан прагнув більшого – 1904 року він вступив до Глухівського вчительського інституту (нині це Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка). Проте почалася революція, Степан із ентузіазмом долучився до протестного руху, організував страйк, а потім взагалі полишив стіни навчального закладу й подався на Донбас, де вирували робітничі повстання проти царського режиму.

1906 року Панасенка заарештували й звинуватили у причетності до Горлівського повстання робітників. Півтора роки за ґратами, тяжке захворювання на тиф і врешті-решт звільнення за браком доказів. Степан змушений повернутися до Ічні та заробляти собі на життя приватними уроками – на роботу до школи його тепер не брали.

На цей період припадає початок активної літературної діяльності Степана. Друкуватися на шпальтах преси він почав ще 1903 року, а 1910-го взяв собі псевдонім Васильченко. Тоді ж провідна українська щоденна газета “Рада”, що видавалася в Києві за фінансового сприяння Євгена Чикаленка, запросила його керувати відділом хроніки. На сторінках “Ради” Степан Васильченко почав регулярно публікувати свої новели, згодом об’єднані у збірки “Ескізи” та “Оповідання”.

Читайте також: Євген Чикаленко: Тільки просвіта на рідній мові будить народ од віковічного сну

Основні сюжети, до яких звертався письменник у своїй творчості – життя простих людей, українських селян, дітей та юнацтва, вчительської інтелігенції. Подекуди сумні й трагічні, вони все ж, здебільшого, просякнуті оптимізмом і навіть гумором, вірою у краще життя та в непереборну здатність співвітчизників долати будь-які перешкоди. Для творчості Васильченка характерне поєднання рис реалізму, неоромантизму, імпресіонізму.

Під час Першої світової війни Васильченко служив офіцером царської армії, командував ротою саперів. Написав “Окопний щоденник” і кілька оповідань, де правдиво зобразив усе жахіття війни, тяжке життя солдатів під постійною загрозою смерті, безглуздість людської бійні.

У роки Української революції письменник підтримував Українську Народну Республіку, деякий час мешкав і працював у тимчасовій столиці УНР – Кам’янці-Подільському. Але в еміграцію він не подався, залишився жити під більшовицьким режимом. Влітку 1920 року взяв участь у гастрольному турне Першої мандрівної капели Дніпросоюзу містами Лівобережжя (Полтава, Миргород, Харків, Кобеляки, Лубни, Кременчук, Ромодан, Лохвиця, Ромни). Капела займалася популяризацією української пісні, а Васильченко записував свої враження у книзі “З піснею крізь вогонь і води”. 1921 року здійснив поїздку містами й селами Поділля, збираючи архівний та етнографічний матеріал про боротьбу українських селян проти кріпацтва у XIX столітті. Результатом поїздки стало написання п’єси “Кармелюк”.

Після повернення до Києва Степан Васильченко влаштувався вихователем у дитячому будинку, а потім – учителем 61-ї трудової школи імені Івана Франка. Доводилося працювати у дуже скрутних умовах: “Немає взимку дров, немає потрібного ремонту. Фізичний кабінет до краю убогий, майже порожня бібліотека”.

Останнім великим творчим задумом письменника став роман-епопея “Широкий шлях”, присвячений постаті Тараса Шевченка. Та написати він встиг лише першу частину про дитинство Кобзаря – “В бур’янах”, яка побачила світ вже по смерті автора. 11 серпня 1932 року Степан Васильченко помер у Києві від тривалої серцевої хвороби та виснаження. Похований на Байковому цвинтарі, де йому встановлено скромний пам’ятник. Син Юрій під час німецько-радянської війни потрапив до німецького полону та вирішив не повертатися до “сталінського раю” – після розгрому гітлерівців емігрував до Канади, став відомим архітектором, скульптором, іконописцем, у 1960-х будував школи для канадських ескімосів.

Твори Степана Васильченка вивчають і перевидають в Україні. В Ічні видатному землякові встановлено пам’ятник, на честь Васильченка названо вулиці в Києві, Львові й інших містах країни.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram