3 травня 1873 року в Ялті на 40-му році життя помер міський і карантинний лікар, почесний мировий суддя Сімферопольсько-Ялтинської округи Степан Руданський, більше відомий в українській культурі як поет і перекладач.
Степан Васильович був скромно похований коштом міста біля могили свого приятеля, провізора на прізвище Шенебеєр, на земельній ділянці, наданій родиною цього чоловіка, чиє ім’я загубилося; наразі відомі лише його ініціали – Є. К. Цвинтар же з плином часу мав різні назви – «Полікурівський», «Івано-Золотоустівський» (за назвою розташованої поруч церкви), «Масандрівський» (помилково), або ж просто «другий» чи «старий».
Приблизно у 1880-х роках біля Степана Руданського був похований один із його вихованців, що помер передчасно через невідомі причини. Ймовірно, це був Василь Широков – син співмешканки поета Авдотії Широкової від її невдалого шлюбу з відставним солдатом-п’яницею. Василя, його рідних брата Якова і сестру Хрисію знайомі з Руданським люди вважали за його рідних нащадків. Хрисія Широкова, чиє рідкісне ім’я було «виправлене» деякими біографами Руданського на «Христю» (як і її матір була «перехрещена» на «Явдоху Широку»), тривалий час була хранителькою пам’яті про Степана Васильовича і однією з небагатьох знала місце його поховання, де вона висаджувала кущі та квіти.
У 1886 році, за 13 років по смерті Руданського, український літератор Михайло Комаров, який тоді працював нотарем в Умані, подав до забороненого в Російській імперії львівського часопису «Зоря» життєпис поета з двома ілюстраціями – його портретом і малюнком могили, ймовірно, роботи митця Віктора Ковальова, що близько знав Руданського. Обидва зображення були незабаром опубліковані – проте, на жаль, не на шпальтах «Зорі», а як окремі додатки. Під час брошурування річних чисел журналу малюнки не були долучені до підшивок і вважалися втраченими. Коротку біографію Руданського, проілюстровану його портретом і зображенням могили, того ж року було надруковано в ілюстрованому календарі львівського товариства «Просвіта» на 1887 рік; припускаємо, що до цього видання були подані ті ж ілюстрації, які Михайло Комаров надсилав до редакції «Зорі».
На початку 1890-х рр. вихованка Руданського Хрисія Широкова вже не мешкала в Ялті – тож тільки старий цвинтарний сторож міг провести до могили поета, якого він знав особисто, охочих відвідувачів. Одним із таких у 1892 році став уродженець Керчі, студент медичного факультету Харківського університету Іван Липа – майбутній відомий громадський діяч.
«Ані огорожі, ані хрестика – тільки травиця зелена та два-три деревця. Могила поета на головній алеї, і місце чимале. Можна б добру огорожу зробити і поставити поки хоч якого-небудь монумента з написом, а то мине ще кілька років – і тоді вже ніхто, либонь, і не покаже, де лежатиме його тіло. Велика буде шкода, коли загубимо і сю милу та дорогу могилу, як вже загубили не одну», – написав Липа у своїй нотатці для «Зорі» під псевдонімом «Іван Степовик». Серед іншого, він запропонував гідно вшанувати пам’ять Руданського мешканцям Одеси, територіально найближчої до Ялти: це питання тамтешні мешканці вже обговорювали не раз.
Нотатка Івана Липи зробила враження на українську громаду Одеси та посилила прагнення її членів упорядкувати могилу Руданського. Про це ближче до кінця 1892 року в тій-таки «Зорі» повідомив згаданий вище Михайло Комаров, що на той час вже був одним із провідників цієї громади. Він додав, що за гроші, зібрані на Шевченкових роковинах та від продажу портретів Руданського, на могилі поета «на чималому горбочку, відкіля дуже гарний вид на Ялту і на море» було встановлено пам’ятник – «недорогий, але доволі гарний». Також Комаров залишив опис цього пам’ятника:
«Поверх міцного мурованого цоколю лежить плита з дикого каменю, а на плиті поставлено пам’ятник, зроблений з рожевого з білими жилками мармуру, з мармуровим хрестом, обробленим під дерево. Пам’ятник має вигляд скелі і заввишки буде від цоколя до хреста 1 сажень і 5 вершків. На скелі зверху вниз навкось відполірована довгенька і широченька хартія, на котрій вирубано і залито чорною фарбою такий напис: “Степан Руданський. Малоруський поет. Помер квітня 21 дня 1873 року, 39 літ”. Вгорі над сим меншими літерами виписка з віршів Руданського: “На могилі не заплаче / Ніхто в чужині: / Хіба хмаронька заплаче / Дощем по мені” – а внизу “1892 р.”, коли поставлено пам’ятник. Збоку коло хартії зроблено круглу нішу, куди буде вправлено бюст поета, що має зробити приятель його В. Ковалев, а до того часу вправлено буде під склом фотографічний портрет поета».
Втім, погруддя Руданського на його могилі не з’явилося: митець Віктор Ковалев, не здійснивши цього задуму, помер у грудні 1894 року. Ймовірно, на пам’ятнику було інстальовано портретне зображення Руданського, яке ми можемо бачити на світлинах, датованих пізнішими роками.
Взимку 1895–1896 рр. Ялту відвідав письменник, публіцист і громадський діяч Олександр Кониський: він побував на могилі Руданського у супроводі 70-річного сторожа, який добре знав лікаря-поета і разом із дружиною отримував від нього допомогу. «Могила недалеко від входу, ліворуч над самою доріжкою. Навкруги вона обмурована диким каменем. Посередині стоїть великий, з одного боку поливаний камінь, а поверх його хрест. З лівого боку пам’ятника на краю могили ростуть три кипариси: один доволі гонкий, а один ще малесенький». Такий стислий опис місця де похований Степан Руданський подав Кониський у своїй праці «Листи з Криму», що була надрукована знов-таки у «Зорі» та проілюстрована фотографією пам’ятника, зробленою самим автором або ж на його замовлення.
На початку літа 1911 року в київському щоденнику «Рада» було опубліковано непідписану нотатку, автор якої розповів про стан могили Руданського в Ялті:
«Стоїть невеликий пам’ятничок, висічений з каменю, з маленьким хрестиком зверху. А на пам’ятникові написано: “С. Руданський, малоруський поет”. Могила до неможливості занедбана і запущена. Поет начебто передчував, коли писав: “На могилі не заплаче…”. Ці слова поміщено на пам’ятникові поета, вище прізвища і дати смерті. І як таке допустити? Адже у Ялті живе постійно чимало українців. Сюди приїздять під час сезону українські інтелігенти, і ніхто не подбав, щоб зібрати трохи грошей та упорядкувати могилу».
Практично тими ж словами майже за рік місце поховання Руданського описав тогочасний редактор «Літературно-Наукового Вістника» Максим Ґехтер – який, можливо, й подавав роком раніше подібну нотатку до «Ради» без підпису.
Навесні та восени 1913 року могилу Руданського відвідав секретар катеринославської «Просвіти» Євген Вировий, що перебував тоді в Ялті. У перший раз його спонукало до цього ознайомлення з опублікованими у місцевому часописі «Русская Ривьера» планами української громади міста щодо впорядкування могили поета і встановлення огорожі на ній.
«На витесаному з звичайного місцевого граніту низенькому постаменті поставлено грубу, необтесану глибу теж місцевої гірської породи (тоді як Михайло Комаров у своєму описі згадував «рожевий мармур» – Авт.), а на ній зверху невеличкий хрестик. <…> Шкодлива рука якогось, певно, дуже культурного “тоже малоросса” закаляла табличку наче якоюсь відповіддю, досить безграмотною, як видно з окремих слів – усього розібрати не можна, бо знов же хтось замазав ту недоречну писанину. <…> Одну могилу маємо в Криму, стілько нас вештається тут, в цьому краї щороку, і за 40 год не спромоглись навіть огорожі поставити», – з сумом відзначив громадський діяч після покладання вінка від катеринославської «Просвіти» до «нужденного» надгробка на могилі Руданського в день 40-х роковин смерті поета.
Наприкінці серпня 1913 року вінок, залишений Євгеном Вировим на могилі Руданського, застав український публіцист і науковець Сергій Єфремов. «Знаки є, що могилу земляки відвідують. На хресті почеплено вінка з лавру. Тихо шелестить він на вітрі засохлим листям, а на білій стрічці чорніють слова: “Поету страднику – Катеринославська Просвіта”. Був хтось тут, і недавно, видко», – занотував він. Поховання Руданського є в Ялті єдиним місцем, «на якому жвавіше заб’ється серце у кожного українця, на яке він не дивитиметься байдужним оком чужого туриста, де чимось рідним подихне на нього, де озветься йому спогадами недавнє минуле й рідне слово до нього заговорить», – стверджував Єфремов під час перебування у Гурзуфі, додавши, що бути в Ялті й не розшукати могили Руданського українцеві неможливо, і що місце поховання відвідується часто, хоч до нього ніхто не робить «спеціальних подорожей», як на могилу Тараса Шевченка. Також Єфремов подав опис надгробка:
«Півкругла брила дикого, необтесаного каменя, аршинів на 2 ½ заввишки <…> Червонясто-сірий колір каменя гарно вирізняється на зеленому тлі дерев і відтіняє невеличкий білий мармуровий хрестик на своєму вершечку. Кілька високих кипарисів та два рідні дубочки тісно обступили самотню могилу, сплелися гіллям своїм і немов стережуть її від усього лихого, немов стоять на якійсь варті почесній. По каменю повився розгорнутий аркуш і на йому вирито: “На могилї не заплаче…” Чиясь дбайлива рука почала була сріблом вкривати чорні літери, але на половині урвала».
В описах надгробка на могилі Степана Руданського, залишених у різні періоди «прекрасної епохи», крім згадки різних матеріалів – від мармуру та граніту до «місцевої гірської породи», – увагу привертає ще одна розбіжність: якщо пам’ятник у 1890-х рр. Комаров і Кониський, а в 1913 р. – Єфремов визначають заввишки приблизно в людський зріст, то для деяких інших спостерігачів у 1910-х рр. (Вирового, Ґехтера) він є «невеличким», «убогим» і «нужденним».
Початок Першої світової війни став точкою відліку чергового періоду, коли українство на територіях, підконтрольних Російській імперії, було змушене піти у підпілля. Вже в середині квітня 1917 року, після повалення самодержавства, в Ялті було оголошено «заснування» української громади – однак, як вже було згадано вище, звістки про наявність у місті української громади, одним з об’єднавчих чинників якої було опікування могилою Руданського, датувалися принаймні 1913-м роком.
Навесні 1917 року при громаді українців Ялти було засновано комісію з охорони могили Степана Руданського, першою очільницею якої стала Ївга (Євгенія?) Лапа; згодом її змінив актор-аматор Микита Харченко. Передусім комісія займалася питанням збору коштів у Криму та інших регіонах на підтримку могили Руданського у належному стані: з цією метою відраховувалися відсотки зі зборів аматорських вистав, залучалися пожертви місцевих мешканців, розсилалися підписні листи та відозви до інших українських громад Криму. На зібрані кошти комісія викупила в Івано-Золотоустівської церкви земельну ділянку з місцем поховання Руданського: таким чином українська громада Ялти стала розпорядницею могили поета. На заплановане встановлення огорожі коштів забракло.
3-го травня 1917 року на місці поховання Степана Руданського в Ялті відбулося перше відоме колективне вшанування пам’яті поета. Прибравши занедбану могилу від сміття, учасники заходу прикрасили її вінками та квітами і встановили на ній український прапор. На панахиду за поетом зібралися близько трьох сотень ялтинських українців; значна частина присутньої молоді була в українському вбранні.
Наступного разу зібратися на могилі Руданського членам Ялтинської української громади вдалося лише за шість років, до 50-х роковин смерті поета. Минулий період був позначений неодноразовими змінами влад і режимів на Кримському півострові та драматичними подіями у житті як громади, так і українського населення регіону загалом. Також 1923 року місце поховання поета під час екскурсії відвідали студенти Одеського інституту народної освіти, яких супроводив ялтинський педагог, очільник української громади південного узбережжя Криму Павло Горянський.
Між тим, восени 1920 року, в Ялті протягом доби перебувала делегація складу військової делегації Директорії УНР, що прямувала до Севастополя на перемовини з «правителем півдня Росії» Пьотром Вранґєлем. У складі цієї делегації перебував Левко Чикаленко, син видатного громадського діяча Євгена Чикаленка, який виконав доручення голови Ради міністрів УНР В’ячеслава Прокоповича – розшукати в Ялті Павла Горянського. Голова громади українців Ялти, що приймав у себе членів делегації, розповів їм про ситуацію, в якій на той час перебувала українська спільнота Криму, а також порадив їм у вільний час відвідати місце поховання Степана Руданського. Крім Левка Чикаленка, до Горянського у цій подорожі напередодні виїзду до Севастополя долучилися члени делегації – полковники Іван Литвиненко (голова) та Михайло Крат і хорунжі Кость Роменський та Іван Блудимко (Блуденко).
У травні 1924 року дві гвоздики на могилу Степана Руданського приніс український гуморист Остап Вишня (Павло Губенко): він залишив тогочасний опис надгробка, а також у притаманній йому манері розповів про ті написи, які на пам’ятнику залишили окремі відвідувачі, що переважно недоречно цитували Шевченка:
«Як сходити на гору од воріт головною алеєю, приблизно на пів дороги ліворуч скромненький пам’ятник, на гранітнім двох’ярусовім квадратовім підмурку аршинів зо два завздовжки й завширшки (підмурок). На підмурку “скеля” з місцевого “пісочного” каменю, аршинів зо два заввишки. Зверху маленький хрестик. <…> З написів олівцем на пам’ятнику видко, що не забувають… Поросписувались. Перший: “Спи спокійно твої думки на забути”… Другий: “Спи, повитий жидовою, поки сонце встане”… Третій: “Спі гетьмане поки встане Правда на сім світе. Олесь 19 марта 1924 р.”».
Восени 1925 року до Ялти прибув директор Вінницької філії Всенародної бібліотеки України Всеукраїнської академії наук (ВБУ ВУАН) Валентин Отамановський – колишній депутат Української Центральної Ради та учасник бою під Крутами: його метою було увічнення пам’яті Лесі Українки та Степана Руданського у південному місті. Отамановський разом із головою Ялтинської української громади Павлом Горянським побував на старому цвинтарі, який міське управління комунального господарства планувало закрити: на необгородженій могилі Руданського чоловіки застали пам’ятник вже без хреста, з пошкодженим вершком.
На початку лютого 1926 року Отамановський звернувся до кількох інстанцій із пропозицією порушити клопотання перед відповідними установами Криму про впорядкування могили Степана Руданського в Ялті та її належну охорону, а також про облаштування кімнат-музеїв у місцях мешкання Руданського та Лесі Українки, зі встановленням меморіальних таблиць на відповідних будинках та включенням зазначених пам’яток до екскурсійних програм. Незабаром у музейному відділі Криму дали згоду на реалізацію цих ініціатив – але лише за наявності відповідних коштів: їх згодом надала ВУАН. Зазначалося, що зусилля Валентина Отамановського «не залишилися без конкретних наслідків».
Того ж року в «Записках історико-філологічного відділу ВУАН» вийшла датована 23-м вересня 1925 року нотатка Павла Горянського, присвячена могилі Степана Руданського. Ілюстрацією до матеріалу стала світлина, на якій автор знявся біля надгробка: наразі це єдине відоме зображення Горянського. У своїй нотатці голова української громади Ялти стверджував, що пам’ятник на могилі Руданського було встановлено «коштом петербурзького українського громадянства» – тоді як повідомлення початку 1890-х рр. свідчать про те, що ініціативу спорудження надгробка здійснила одеська українська громада.
Також у тексті нотатки та на світлині була зафіксована відсутність на пам’ятнику хреста, який, за словами Горянського, було знищено. Опис місця поховання відрізняється від попередніх відомих лише деякими деталями:
«Ліворуч стежки найближчі до поетової могили сусіди: 1. Костинька і Катюша Готлиб, 2. Андрей Иосифович Пуришев. Вище цих могил з лівої сторони стежки здіймається квадратовий майданчик, – в горішній частині на 10 вершків, в долішній на 1 арш[ин] 1 ½ в[ершків], увесь розміром 35 кв. аршин. З правого боку цього майданчика стоїть надгробок. Постамент надгробка – два чотирикутники – 11 вершків заввишки і 1 арш[ин] 10 вершків завдовжки. Самий надгробок має 1 аршин вшир і 1 арш[ин] 10 вершків здолу до верху. Зроблено його з вапняку з юрських відкладів ялтинської Яйли. Напис на правій стороні надгробка – 4 рядки з віршу “Чорний колір”. (…) Сумний вигляд має тепер могила поетова. В надгробкові усе збільшуються та глибшають розколини, камінь лупається й осипається».
На час публікації нотатки Павло Горянський вже мешкав у Києві. Свій переїзд він аргументував бажанням «хоч решту свого віку попрацювати не на чужій роботі» та «дати українську освіту синам» – побоюючись, що в Криму «з них українців не буде». Можливо, одним із сигналів для виїзду з Криму для Горянського став «хрестоповал» на могилі Руданського.
Місце поховання самого Павла Горянського на Лук’янівському цвинтарі в Києві з січня 1935 року пробуло занедбаним майже дев’ять десятиліть – доки члени Крайової Ради українців Криму, подібно до своїх попередників у 1917 році, не перейнялися його долею. Пам’ятник на впорядкованій могилі Павла Горянського було встановлено у жовтні 2022 року.
У якому стані перебувала могила Степана Руданського майже два десятиліття після того як Горянський залишив Ялту – наразі сказати доволі складно, як і про тогочасне українське життя в місті. Збереглися лише повідомлення про те, що в 1920-х рр. на могилі Руданського щороку відбувалися урочистості за участі хорів під керівництвом Андрія Цемка та Прокопа Сапсая. Наявні також непідтверджені дані про буцімто встановлення пам’ятника на могилі Руданського шанувальниками поета у 1929 році.
Під час ІІ світової війни внаслідок бойових дій старий ялтинський цвинтар був зруйнований. Неушкодженими збереглися лише чотири могили – російських композитора Васілія Каліннікова та письменника Сєрґєя Найдьонова і двох українських поетів – Євгена Григорука, що в 1917 році був активістом української громади Феодосії, та Степана Руданського.
У 1967 році на місці знищеного цвинтаря в Ялті було створено меморіальне кладовище. Наступного року з ініціативи Літературного фонду УРСР на могилі Степана Руданського було встановлено новий монолітний пам’ятник з кримського діориту. Цей надгробок деякими рисами повторює попередній, який ми можемо бачити на фотографіях кінця ХІХ – 1-ї третини ХХ століття: не виключено, що реконструкція відбувалася з орієнтацією на старі світлини. Суттєва деталь відрізняє цей пам’ятник від попередніх: на його лицьовій грані було встановлено бронзовий горельєф Руданського. Монумент виконав кримський скульптор Роман Сердюк, уродженець Полтави, що з 1960 року до останньої хвилини мешкав у Керчі. Незабаром, 23 липня, виповнюється 30 років від дня смерті митця.
Після відновлення Україною незалежності у 1991 році, усталеною традицією стали «зустрічі зі Степаном Руданським» – пропам’ятні заходи на могилі поета, основними організаторами яких були працівники музею Лесі Українки. Вшановували Руданського не лише як літератора, а й як громадського діяча, що залишив по собі добру пам’ять в історії міста. У 2015 році ця традиція обірвалася. До того часу громадськість Ялти неодноразово порушувала питання про створення в місті повноцінного музею українського літератора в будинку, де він мешкав в останні роки життя, поновлення меморіальної дошки на цій будівлі, присвоєння імені Руданського місцевому Кримському гуманітарному університету, а також спорудження пам’ятника поетові: всі ці ініціативи лишилися без відповіді регіонального керівництва.
Навесні 2013 року повідомлялося про зникнення з могили Степана Руданського масивних чавунних ланцюгів, що правили за огорожу. Тоді ж стало відомо, що бронзовий горельєф авторства Романа Сердюка давно вкрадений з надгробка, а натомість було встановлено гіпсовий. З часом ланцюги та горельєф у вигляді, відмінному від первісного, було відновлено, проте в пізніші роки могилу на світлинах можна було знову побачити без огорожі.
Дотепер місце поховання Степана Руданського в Ялті доглядають небайдужі містяни, що приносять на нього квіти до річниць народження і роковин смерті видатного земляка.
P.S. За допомогу в отриманні ілюстрації автор окремо дякує Людмилі та Ользі Носовим.
Забуті мелодії Івана Дворниченка
Степан Руданський – трагедія “непотрібності” українського митця
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
