Степан Чарнецький народився 21 січня 1881 року в селі Шманьківці (нині Чортківського району Тернопільської області). Степан Миколайович був тринадцятою дитиною у селянській родині, а батько величезного сімейства помер ще до народження сина.
Хлопцеві вдалося здобути початкову освіту в школі міста Станіславів (нині Івано-Франківськ). Далі була львівська гімназія та реальна школа, потім – інженерний факультет Вищої політехнічної школи (в наш час це Національний університет “Львівська політехніка”). Деякий час він працював за спеціальністю – інженером, помічником начальника дільниці на залізниці.
Проте з юних років Степана вабив світ мистецтва. Він писав поезії та новели, фейлетони під псевдонімом Тиберій Горобець, займався також редакторською роботою в українських газетах і часописах Галичини. Зажив слави Чарнецький і як театральний діяч. Зокрема, він був художнім керівником і режисером театру Руської Бесіди – першого українського професійного театру, що діяв у Львові з 1864 року. Писав праці з історії українського театрального мистецтва.
Протягом нетривалого часу Степан служив у австро-угорській армії, де не зміг “прижитися” і зробити кар’єру, адже був надто пацифістськи для цього налаштований. Зате під час Першої світової війни написав, очевидно, головний твір свого життя – “Ой у лузі червона калина”. Поезія стала піснею-гімном, її співали українські січові стрільці, пізніше – бійці Української повстанської армії. Пісня стала настільки популярною, що навіть найвідоміший військово-історичний часопис, що видавався у міжвоєнному Львові, мав назву “Літопис Червоної Калини”. А видавничий кооператив, заснований колишніми військовими УСС і Галицької армії, називався “Червона Калина”. На жаль, ім’я автора цієї популярної пісні, Степана Чарнецького, зараз практично забуто на Батьківщині.
Степан Чарнецький щиро співчував українським воякам, яким довелося битися на різних, далеких театрах воєнних дій, а то й один проти одного по різні боки фронту за інтереси чужих для них імперій-поневолювачів – Австро-Угорської та Російської. Шкодував він і цивільне населення, яке зазнало під час бойових дій лиха – зруйновані оселі та господарства, примусові депортації, біженство. Ставши свідком страшних подій Першої світової війни, поет розродився такими рядками:
Іванові
Іване без роду, Іване без долі,
Куди не ходив ти, кого не видав?
У спеку, і стужу, у лісі і в полі
Ти гинув, а славу сусід добрий взяв…
На сербських зарінках клалась твоя сила,
На волинськім млаці твій гріб вже присів,
І серед Поділля сіріє могила,
Де впало в двобою двох рідних братів…
Аналізуючи ці поезії, доктор філологічних наук Володимир Погребенник справедливо зазначав щодо їхнього автора:
“Найкращий серед “музаків” майстер жовнірської тематики, лірик у свого роду диптиху “Іванові” – “І тебе мені жаль…” глибоко відтворив трагедію України, сини якої з Полтави і Карпат падуть у двобої чи гинуть на чужій землі за чужі інтереси”.
Багато поезій Чарнецького стали популярними піснями, як тоді казали – шлягерами. Причому, поет, маючи й музичне обдарування, сам створював для них музику.
Степан Чарнецький був серед тих небагатьох львівських митців, які попри всі обставини – вік, політичні режими, економічне становище – намагалися вести богемний образ життя, не пристосовуючись до реалій цього світу, прагнучи бути вищими за них. Як згадував про нього Петро Карманський:
“Для нього фінансова проблема не існує. Є в що одягнутись – добре, нема – обійдеться. Головне, щоби було за що випити”.
Такий спосіб життя важко сприймався його рідними, а надто дружиною, що й призвело до родинної трагедії. Степан був одружений з Іреною Поповчак, полькою за походженням. Але шлюб довго не витримав – жінка покинула його (хоча офіційно подружжя не розлучилося), а через деякий час вона наклала на себе руки – випала з вікна. Чарнецький, залишившись вдівцем у 45 років, самотужки виховав двох доньок, Емілію і Лесю.
Останні роки життя Степана Чарнецького позначилися тяжкими хворобами, отриманими внаслідок зачадіння у власному помешканні. Він помер 2 жовтня 1944 року на 64-му році життя і був похований на Личаківському цвинтарі Львова.
Ворожому війську
І тебе мені жаль, сірий сину півночі,
Що ідеш день і ніч, і не знаєш куди;
Ржа утоми лягла на твій голос і очі,
І чоло вкрила тінь недостатків, біди…
І тебе взяв указ із сільської оселі,
Від розораних скиб чи буйного лану,
І голодний бредеш в дрантивенькій шинелі
У невідомий світ, у чужу сторону.
А там стріне тебе гучний вистріл гармати,
Або тихший привіт: добре кована сталь;
Кров обмиє чоло… Бідний сірий солдате, –
І тебе мені жаль!.. І тебе мені жаль!..
Михайло Туган-Барановський: Хіба ж я росіянин?
Анатолій Шапіро – Герой України, який визволяв Аушвіц
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
