Стара історія зі смітника

Український письменник часом шукає схованку, комфорт, відчуття гармонії та внутрішнього спокою, не надто далеко відриваючись від рідної землі. Час від часу, куди б, у яку провінцію, в яку глушину не заїхали б, ми віднаходимо посеред решти місцевих краєзнавців такого собі провідника малою вітчизною на всі життєві випадки. Той не тільки володіє знанням, якого року заклали там той чи інший камінь у його містечку, не тільки відає без нотатника всяку дату, всяку прикмету рідної місцини. Він, словом, не тільки ходяча енциклопедія рідного краю: для такого чоловіка чи панни нинішнє життя так тісно сплелося з тим, що ми називаємо “історією”, що ти вже й не знаєш, де властиво та історія почалася, і чи не відбувається воно – унікальне дослідження степової чи міської давнини – саме зараз цієї миті, і чи не чинить його оця от унікальна місцева людина, для якої душа кожної пилини навколо, то властиво його власна душа. Принаймні один такий чоловік мешкає на Харківщині, в Мерефі, з якою неодривно пов’язує він у своїх міркувннях і текстах усе, що так чи інакше відбувалося зі Слобожанщиною чи історією України. Звати його Олександр Підкопай.

Для Підкопая, члена Національної спілки письменників, власне його харківського відламу, історія України справедливо починається та закінчується в рідній Мерефі, яка кілька сторіч поспіль лежить на шляхах, неначе викликаючи дію української історії на себе. Мерефа, заснована 1595 року, визначає “морок”, “марення” або “заболочене місце”, якщо з праслов’янської. Містечко Мерефа, що лежить за 22 кілометри залізницею від Харкова, пов’язане з іменами й Петра Дорошенка, і Пилипа Орлика, і Султана Нараддіна, але передовсім вважається батьківщиною видатного та непереможного отамана Івана Сірка, який 1668 року заснував поблизу Мерефи хутір для своєї доньки. Олександр Підкопай взявся написати серію книг “Мерефа”, які проливали б світло на історію унікального селища.

“Мерефа. Маків цвіт Дикого поля” – книжечка з чотирьох оповідей про нюанси побуту слобожанської Мерефи. Нащадок славетної козацької родини, реконструює події кінця XVI сторіччя, типову для Муравського шляху, на якому пізніше й постала Мерефа. З Московії повертається посол Папи Римського, на шляху його поранили татари, і він знаходить прихисток у Мереф’янських пасічників-характерників. До речі, приблизно тоді ж завезено каву до Риму. Кава спочатку вважалася диявольським напоєм, доки Папа на Різдво не сказав: “Цей диявольський напій такий смачний <…> ми повинні ошукати диявола й благословити його”. Ми дізнаємося з оповідання про унікальний побут наших степових пращурів, зокрема про виготовлення ганчарського посуду, бджільництво, лікування травами. Папського посла, сеньйора Доменіко вилікували, але на батьківщину він вирушив не сам. Разом із нареченою. Про це Олександру Підкопаю розповів нащадок отого папського легата та козачки, що приїхав шукати своїх коренів в Україну.

Оповідь “Сорочка для імператора” переносить читача вже у часи заснування Харківського університету, оповідаючи історію Василя Каразіна та кількох видатних учених із німецької діаспори на Слобожанщині, про видатного вченого-ботаніка зі Штутгарта Феодора Бібірштейна та завідувача катедри іноземних мов у Харківському університеті Дмитра Роммеля. Зокрема, ідеться про перший шовк, виведений в Україні, біля Мерефи, з якого й пошили сорочку імператорові.

Наступний сюжет оповідає про світ російсько-турецьких воєн за Балкани, зокрема йдеться про бої за Плевну, Шипку, Софію. Оповідання “Що беріг старий щоденник” прикметне тим, що постало не з Вікіпедії: автор знайшов листи та щоденники учасників війни, зокрема й свого прадідуся, біля щойно проданої хати: нові мешканці, облаштовуючи власний добробут, викинули їх на смітник як непотріб. Так, наші пращури брали участь у війнах в складі армії Російської імперії, і це також факт, від якого не відкараскаєшся. Причім краєзнавець Олександр Підкопай вважає: “Похід на визволення Болгарії від османського панування очолили кращі воєначальники Російської імперії, де українці були діамантом першої величини”. У листах колишні визволителі Болгарії пишуть про проєкти сиротинців в Україні спільним коштом ветеранів воєн. “І якийсь парадокс історії: “братчики” раптом постали в образі новітніх яничарів”, – скрушно резюмує Олександр Миколайович. “Кажуть, що історія нічого не вчить, особливо тих, хто не хоче вчитися”. Завершується книжка епізодом бою за Мерефу часів Другої світової “Більше, ніж життя”. Назва воістину показова: більше, ніж життя – це так схоже на те, як живе, переймаючись і практично не випірнаючи з історії окремо взятих людських доль Олександр Підкопай.

Василь Каразін: Могутнім може бути тільки народ, озброєний знаннями