Спиридон Черкасенко – письменник, драматург та педагог. Через небажання підкорятися режиму, радянська влада викреслила його ім’я з історії та заборонила навіть згадувати. Лише за часів Незалежності його творчість повертається до українців.

Спиридон Феодосійович народився 24 грудня 1876 року в невеличкому містечку в Херсонській губернії (нині Миколаївська область). Дитинство письменника минало серед широких степів та в яблуневому садку, в якому малий хлопчина блукав неначе в лісі.

“В старому батьківському яблуневому саду можна було не тільки сховатись, а й заблукати. Тут, на межі, не рідко спалахували справжні драми, коли батько виганяв сусідську худобу, разом з підпасичем, ласим до великих і пахучих яблук. Найбільше хвилювало поле. Тільки відійдеш від містечка і навкруги рівна далечінь, наповнена таємницями. Зрідка її порушували поодинокі дерева та мовчазні кургани, які невідомо звідки виникли і згубились в цьому забутому краї”, – згадував своє дитинство Черкасенко.

Освіту здобував у двокласній школі, де хлопчина відкрив для себе захопливий світ знань. Неабияка тяга до науки в майбутньому дозволила закінчити училище. Саме в цьому навчальному закладі Спиридон захопився літературою. І якщо навчання проводилося російською, то знання української та любов до мови хлопець виніс із батьківської хати.

У період юнацтва сформувалися суспільно-політичні погляди Черкасенка. Він знайшов на горищі училища старі тижневики в яких містилися статті, де критикувалася тогочасна влада. Відтоді вогонь антимонархізму та боротьба проти соціяльної нерівності загорілася полум’ям у душі хлопця.

На формування естетичних вподобань вплинули книги та любов Спиридона до читання. Нові книжки, які тільки траплялися йому на очі, він поглинав і, здавалося, ніяк не міг втамувати літературної спраги. Завдяки заможним друзям, які мали кошти передплачувати часописи, хлопчина знайомився з новими письменниками та поетами. У шкільній бібліотеці він віддавався класикам.

Окрім книг, Спиридон Черкасенко захоплювався аматорським театром, брав участь у виставах. Саме перші кроки на театральних підмостках закарбувалися в пам’яті на все життя, і любов до драми зародилася саме в цей період.

По закінченню семінарії Черкасенко подався вчителювати по селах Катеринославщини. За шість років він отримав місце педагога на Лідіївських копальнях, де протягом дев’яти років навчав дітей шахтарів грамоті та проводив культурно-освітні роботи. Педагогічна праця в шахтарському містечку збагатила життєвими спостереженнями Спиридона, які він переніс у поезії, оповідання та п’єси. Літературні праці друкувалися на сторінках періодичних видань “Літературно-наукового вісника” в альманах “Перша ластівка”, “В неволі”, “Терновий вінок”.

У 1910-му Черкасенко переїхав до Києва і став працювати редактором педагогічного журналу. Окрім того вступив до товариства “Українська школа”, писав статті, фейлетони. На сторінках часописів у публіцистичних розділах постійно з’являлися його опуси про протистояння різних соціяльних верств (класів, станів) і націй в межах суспільства однієї країни

У період Першої світової війни, коли всі українські видання були закриті, Спиридон працював у театрі Миколи Садовського, допомагав режисеру в організації українського театрального життя в Києві.

Після війни Спиридон Черкасенко взявся за укладання букварів, читанок та граматики для початкових шкіл. У 1919-му разом із другом Садовським переїжджає до Кам’янця-Подільського, куди тікали від наступу більшовиків урядові та культурно-освітні інституції Української Народної Республіки.

Того ж року Черкасенко отримав пропозицію від УНР укласти підручники для українських шкіл. Для цього Спиридона відрядили до Відня. Але на чужині вразливій душі поета було важко. Чоловік не зумів порозумітися з українською політичною еміграцією. Адже бачив, що її зсередини роз’їдає і класова боротьба, і міжпартійна ворожнеча.

Зрештою письменник вирішив повернутися на Батьківщину. І в 1923-му їде до Ужгорода. Тут доля знову звела із Садовським, який був очільником просвітянського театру на Закарпатті. І навіть коли Микола повернувся до Києва, Спиридон залишився референтом товариства “Просвіта” в Ужгороді.

Разом із Марійкою Підгірянкою Черкасенко видавав популярні журнали для школярів: “Пчілка”, “Віночок”, “Наш рідний край”. Саме ці періодичні видання стали першим поштовхом у формування патріотичного руху молодів в краї.

О рідна мово, скарбе мій!
В мертвотних напастях чужини
Ти – мій цілющий, мій єдиний
Душі підбитої напій…
Нехай гнобить за роком рік
Надій нездійснених напруга –
В тобі міцна моя потуга,
На всі скорботи певний лік.
І в краї рідному терпінь –
Путі невідомі Божі! –
Стоїш ти гордо на сторожі
Народних прагнень і святинь.
Плюндрує все хижак лихий:
Мій рідний край – сумна пустиня…
Лиш ти стоїш, як та твердиня,
О рідна мово, скарбе мій.

Співпрацюючи з Пластовими виданнями, він адаптовував українською скаутську літературу. У цьому ж виданні він опублікував славнозвісний гімн закарпатських пластунів: “Гей, пластуни! Гей, юнаки!..”, та кілька пластунівських п’єс: “Вечірній гість”, “Лісові чари”.

Гей, пластуни! Гей, юнаки!
Ми діти сонця і весни, 
Ми діти матері-природи!
До нас шумить зелений бір,
В ліси, поля, до вольних гір,
На ясні зорі, тихі води!
Гей, пластуни! Гей, юнаки!
Життя – не жарти, не казки,
А праця, бурі і негоди!
Гартуймо ж наш юнацький дух.
Юнацьке гасло: воля й рух!
Ніщо нам лихо, ні пригоди!
Гей! Пластуни! Гей, юнаки!
Народу вольного сини,
Сини краси, сини природи,
Не зломимо своїх присяг,
Веде нас гордо вольний стяг
До щастя, слави і свободи! 

У 1926-му місцева поліція звинуватила Черкасенка у співпраці з комуністами й змусила покинути край. А привід був, хоча і не прямий – письменника “обхожували” совіти, які намагалися переманити Спиридона Феодосійовича до Радянського Союзу, годуючи байками про казкове життя радянського письменника. Але за однієї умови – публічного відречення від своїх попередніх поглядів. У 1928-му сам письменник писав:

Могила Спиридона Черкасенка. Фото: іstpravda.com.ua

“А шляху додому ще й досі не видко. Я, як Вам відомо, спробував був стукнути в большевицькі двері – і раз, і вдруге, але відповіді так і не дочекався. Очевидно, чекаюсь, щоби виступав публічно з якоюсь гнусностю проти еміграції. Ну, та хай же чекають! Вже швидше я дочекаюсь, коли можна буде без їх дозволу їхати, ніж вони тієї гнусності. Листуюся з Києвом, із Харковом, отже більш-менш поінформований, як там. З листів бачу, що погано і що буде ще гірше. Щось у них там коїться непевне. Отже, може й краще, що не пускають”.

Своїм ідеям Черкасенко не зрадив, тому був змушений поїхати до Чехії. Оселився в селі поблизу Праги. Винаймав скромну кімнатку і жив майже впроголодь. А ще життя письменника отруювали звістки із Батьківщини, де лютував сталінський режим.

Навесні 1939 року Спиридон Черкасенко отримав звістку про загибель сина. Ця новина підірвала й без того слабке здоров’я письменника. 8 лютого 1940-го Черкасенко відійшов у засвіти. За переказами смерть прийшла до чоловіка, коли той схилившись працював над останнім твором. Похований у Празі на Ольшанському цвинтарі.

Михайло Водяной – чарівник театральної сцени

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram