Зоя Гайдай – оперна співачка, яка володіла яскравим вокальним і сценічним даруванням, створила понад 50 музично-художніх образів. Зоя Михайлівна виконувала твори українських, російських композиторів, а також твори класичного репертуару західно-европейських композиторів. Виступала камерною співачкою. Гастролювала не лише теренами СРСР, а й за кордоном, зокрема в Іраку, Ірані, Китаї, Канаді, США, Пакистані.

Зоя народилася 1 червня 1902 року в Тамбові, коли дівчинці виповнилося шість – родина замешкала в Житомирі, саме тут минули її дитинство та юність. Змалку Зоя мріяла стати співачкою. У домі її батька, відомого композитора Михайла Гайдая, збиралося чимало митців, серед них був і викладач музичного училища Віктор Косенко. Він розгледів талант дівчинки й спонукав батьків віддати її до музичного училища. Освіту здобувала в Житомирській Маріїнській гімназії, водночас, відвідувала музучилище, де опановувала гру на фортепіано.

Зоя прекрасно грала, її викладачі були певні, що у майбутньому дівчина стане видатною піаністкою. Але сама Гайдай вирішила бути оперною співачкою.

Під час Української революції, у вересні 1919 року більшовики вкотре захопили Житомир. Вони підтримували художню самодіяльність (хоча, звичайно, тільки у своїх пропагандистських інтересах). Користуючись цим, Гайдай заснував капелу Волинського губвідділу народної освіти – аматорський колектив, зіркою якого стала Зоя. У 1923-му місцева профспілка відправила дівчину до Києва в Музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка. Навчалася Зоя у відомої викладачки Олени Муравйової. Студенткою Гайдай виступала з концертами, її голос звучав на радіо. Тоді її вперше назвали “сонячним сопрано”.

У 1927 році Зоя прийняла запрошення від Київського театру опери та балету, де вже за рік дебютувала в опері Пуччіні “Турандот”, виконавши партію рабині Ліу. Невдовзі її репертуар поповнився новими ролями – Тетяна з “Євгенія Онєгіна”, Маргарита (“Фауст”), Мікаела (“Кармен”), Панночка (“Майська ніч”), Оксана (“Ніч під Різдво”), Батерфляй (“Чіо-Чіо-сан”).

Із 1930 до 1934-го, коли Харків був столицею Радянської України, Гайдай працювала в Харківському театрі опери та балету. Після того, як столицю повернули до Києва, Зоя стала примою Київського театру опери та балету. В ньому співачка прослужила 20 років. Саме тут вона познайомилася із Миколою Платоновим, який також працював у театрі.

1935-го Зоя та Микола одружилися. Молоде подружжя мешкало разом із матір’ю та сестрою співачки на вулиці Пушкінській. Щасливі в шлюбі, успішні на сцені, життя здавалося безхмарним, наповнене новими ролями, оплесками, визнанням. 21 червня 1941 року в театрі ставили оперу Планкета “Корневільські дзвони” – для Гайдай та Платонова це був тріумф. Та вже зранку він затьмарився страшною звісткою про початок німецько-радянської війни.

Читайте також: Музиканти блокадного Ленінграда: як переживали війну та голод?

У цей період трупу Київського оперного театру евакуювали до Уфи, звідти співаки їздили з виступами до бійців Південного та Південно-Західного фронтів, моряків Тихоокеанського флоту, загалом дали понад 500 концертів.

По закінченню війни подружжя повернулося до Києва. У 1946-му Зоя з гастролями відбула в Канаду, а потім США. Разом з Іваном Паторжинським вони підкорили сцени Чикаго, Нью-Йорка, Вашингтона. На їхню честь організували урочисту зустріч, де українських зірок вітала голлівудська богема.

Проте в сімейних відносинах розпочався крах. Чи то чоловік заздрив успіхові дружині, чи були ще які причини, але шлюб було вже не врятувати. Болісне, тривале розставання тяглося кілька років, лише в 1950-му пара офіційно оформила розлучення. Микола перебрався до Росії, одружився вдруге.

Зоя залишилася сама. Щоби відволіктися, поринула з головою у роботу. Грала в спектаклях, як камерна співачка давала чимало концертів. У її репертуарі були українські пісні, романси, твори зарубіжних митців. Окрім рідної мови, володіла ще італійською, німецькою, французькою, іноді навіть співала китайською.

У 1955-му Гайдай завершила кар’єру співачки та присвятила себе педагогіці. Працювала в Київській консерваторії (нині Національна музична академія імені Петра Чайковського). У 1963-му стала професоркою. Своїх дітей у Зої Михайлівни не було, тому для учнів вона була не лише наставницею, а й матір’ю. Вимоглива, але справедлива, завжди вміла до кожного знайти підхід. Спочатку відмічала успіхи своїх вихованців, а потім вже говорила про помилки та про те, як їх подолати.

Незалежна, сильна, вольова – це все про неї. Навіть у часи гонінь на церкву вона часто ходила до київського Володимирського собору, щоби послухати митрополичий хор під орудою свого батька. Радянські чиновники сприймали це вороже, але нічого не могли вдіяти проти народної артистки.

А тоді, як грім серед ясного неба – онкологія. Курс променевої терапії не допоміг. Потяглися дні, наповнені стражданням і болями. Та попри все, вона не втратила жаги до життя, до останнього самотужки кермувала автівкою. Якось, проїжджаючи повз сквер, запримітила групу знайомих акторів. Перекинувшись кількома фразами, ніби жартома, але сумним голосом додала: “Приходь на мої похорони”. Слова виявилися пророчими, адже за кілька днів серце видатної співачки зупинилося назавжди. Це трапилося 21 квітня 1965 року. Тисячі шанувальників прийшли провести її в останню путь. Поховали Зою Михайлівну на Байковому кладовищі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram