Софія Русова (уроджена Ліндфорс) все своє свідоме життя присвятила справі національного відродження України та просвіти молодих поколінь українців. Їй вдавалося пробуджувати любов до Батьківщини навіть у найменших дітей. Методика її виховання мала чимало спільного з підходами знаменитої педагогині Марії Монтессорі. Серед ключових принципів педагогічної концепції Русової: гуманізм, демократизм, народність, природовідповідність, культуровідповідність, особистісно орієнтований підхід, соціальна обумовленість виховання та загальнолюдські цінності. Як громадсько-політичний діяч, Русова брала активну участь в житті українських демократичних організацій, що протистояли російському царизму.

Софія народилася 18 лютого 1856 року на Чернігівщині. Батько дівчинки був за походженням шведом, а мати – француженкою. Дівчинка була п’ятою дитиною в родині, до того ж народилася такою кволою, що мати вигукнула: “Не любитиму її, все одно помре”. Та попри все, дівча вижило, а от двоє старших дітей померли. За ними від сухот відійшла у засвіти й мати. Тож вихованням Софії займалася її старша сестра, батько та няня – проста українська селянка. Саме її Русова згадувала все життя. Окрім того були ще гувернантки, які навчали французької, німецької та англійської. У вільний час дівчинка бавилася із селянськими дітьми, ще тоді юне серце щеміло від їхнього злиденного життя та щоденної тяжкої праці. Відволікалася Софійка від буденності в книжках. Твори Руссо, Вольтера, Байрона, Міллера заронили в її душі зерня демократизму.

Коли Софії виповнилося дев’ять років – Ліндфорси перебралися до Києва. Тут вона закінчила гімназію. Життя у великому місті дуже подобалося юній дівчині – прогулянки під каштанами, бали, театри. До речі, сама Софія мала неабиякий музичний талант, грала на фортепіано. Та чудесну пору юності затьмарила нагла смерть батька. Тітка запрошувала небіжку до себе в Петербург, пропонувала поклопотатися її вступом в консерваторію, та Русова була змушена відмовитися. На її раменах та сестри Марії лежала опіка над дітьми померлого брата.

Коли ж царський уряд заявив, що ніякого “малоросійського язика” не було й не може бути, сестри відкрили в 1871 році перший українськомовний дитячий садочок і недільну школу. У садок ходили діти Михайла Старицького, який і познайомив Софію з представниками Старої Громади, з якою жінка духовно зблизилася. Вечорами в їхньому помешканні збиралися громадівці й проводили репетиції п’єс рідною мовою, яка тоді була заборонена (діяв Валуєвський циркуляр). Сама ж Софія збирала фольклор, вивчала українську культуру, етнографію та мову (раніше в її родині розмовляли виключно французькою). Відтоді життя жінки нерозривно пов’язане з боротьбою за відродження самобутності українського народу та його історії. У 1874-му Софія вийшла заміж за Олександра Русова, який був громадським діячем, етнографом і фольклористом.

“Він перший відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою і без довгих промов та пояснень збудив у мене ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця й кермувала всією моєю працею довгі літа”, – згадувала Софія Федорівна.

Софія продовжила займатися педагогікою в петербурзьких школах, дитячих садках губернських міст (Полтава, Херсон, Чернігів), Київському Володимирському кадетському корпусі, на вечірніх курсах тощо.

Русови, перебуваючи в Празі, працювали на виданням “Кобзаря”, потім таємно переправили двотомник до України. Там жінка народила доньку, яку через три місяці Бог забрав до себе. За півтора роки у пари народився син Михайло, потім – ще одна донька.

Родина Русових часто переїжджала з місця на місце, бо Олександр працював земським статистиком і його перекидали то в одне село, то в інше. Софія хотіла всюди бути корисною, тому закінчила курси повитух. Де б не була, завжди допомагала селянам – лікувала травами, приймала пологи. своїм коштом Русови видавали українські книжки-метелики.

Але таку патріотичність не цінували, частенько жандарми влаштовували трус у помешканні. Саму Софію п’ять разів заґратовували. В Лук’янівській в’язниці їй забороняли читати, вишивати тощо. Під час одного з арештів Русова народила дитину прямо в камері, а хрестив маля тюремний лікар.

У 1908 році, в переддень захисту докторської дисертації, жінка дізналася про смерть свого сина Михайла. Від потрясіння за одну ніч посивіла, та на ранок, зібравшись із силами, пішла на захист і отримала докторське звання.

За рік по тому Русова видала “Український буквар”, пізніше – стала редакторкою першого українського педагогічного журналу “Світло”. Водночас була викладачкою в Комерційному інституті, читала курс виховання дошкільнят у Фребелівському інституті, брала участь у всесвітньому з’їзді представників преси у Брюсселі.

У 1915 році пішов із життя її чоловік, за два роки вибухнула революція. На самому її початку Софія Русова долучилася до створення в Києві Української Центральної Ради. Невдовзі стала на чолі департаменту дошкільної і позашкільної освіти Генерального секретарства освіти – фактично, першого міністерства освіти України в XX столітті. Займалася розробкою українських підручників та українізацією шкіл.

На початку 1919 року під тиском більшовицьких військ Русова з іншими урядовцями була змушена виїхати до Кам’янця-Подільського, який на пів року став неофіційною столицею Української Народної Республіки періоду Директорії. Там співпрацювала з Червоним Хрестом, опікуючись долею військовополонених українців.

Та невдовзі довелося полишати й Кам’янець, оскільки більшовицька влада дісталася й Поділля. Софія Русова з 13-річною онукою Олею нелегально перейшла Збруч і потрапила на територію Галичини, окупованої поляками. На вигнанні вона мешкала в Чехо-Словаччині, де сформувався один із найбільших центрів української політичної еміграції. Софія стала співзасновницею педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова (Прага), продовжувала готувати підручники з різних аспектів педагогіки, географії та інших наук.

До самої смерти серце Русової переповнювала туга за Україною. Самотність, постійні пошуки підробітку, щоби мати хоч кусень хліба. Вже немолода Софія блукала вулицями в розлізлому взутті та дірявих панчохах, безнадія змушувала жінку все частіше задумуватися про самогубство. Єдина відрада – цигарки. Курила вона, як бувалий матрос.

Померла Русова 5 лютого 1940 року у Празі. Їй було 84. Похована на Ольшанському цвинтарі, де чотири роки по тому поруч із нею поховали видатного поета Олександра Олеся.

18 лютого 2016 року, Національний банк України ввів до обігу ювілейну монету, присвячену 160-річчю від дня народження Софії Русової

Цитати Софії Русової:

  • Бути гарним педагогом – це бути справжнім реформатором майбутнього життя України, бути апостолом Правди і Науки;
  • Рідна мова – це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо;
  • Народові, який не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні;
  • Національне виховання – не сумісне з шовінізмом, це виховання в дусі своєї рідної мови, на українських переказах, віруваннях, звичаях історії свого народу, своїй культурі, фольклорній творчості народу;
  • Українська самосвідомість – відчуття задоволення, гордості за приналежність особистості до своєї нації, до своєї держави;
  • Національна самосвідомість формується в сім’ї та школі, коли вони спілкуються рідною мовою, співають і слухають рідні пісні, слухають рідну музику, музику своїх композиторів, свого народу, дотримуються своїх обрядів і традицій;
  • Велике значення в національному вихованні має обряд відзначення народних свят;
  • В Україні повинна бути своя національна школа, на своїй державній рідній мові.
Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram