Софія Русова (уроджена Ліндфорс) все своє свідоме життя присвятила справі національного відродження України та просвіти молодих поколінь українців. Їй вдавалося пробуджувати любов до Батьківщини навіть у найменших дітей. Методика її виховання мала чимало спільного з підходами знаменитої педагогині Марії Монтессорі.

Серед ключових принципів педагогічної концепції Русової: гуманізм, демократизм, народність, природовідповідність, культуровідповідність, особистісно орієнтований підхід, соціальна обумовленість виховання та загальнолюдські цінності. Як громадсько-політичний діяч, Русова брала активну участь в житті українських демократичних організацій, що протистояли російському царизму.

Софія Федорівна народилася 18 лютого 1856 року на Чернігівщині. Батько дівчинки був за походженням шведом, а мати – француженкою. Дівчинка була п’ятою дитиною в родині, до того ж народилася такою кволою, що мати вигукнула: “Не любитиму її, все одно помре”.

Софія Русова
Софія Русова

Та попри все, дівча вижило, а от двоє старших дітей померли. За ними від сухот відійшла у засвіти й мати. Тож вихованням Софії займалася її старша сестра, батько та няня – проста українська селянка. Саме її Русова згадувала все життя. Окрім того були ще гувернантки, які навчали французької, німецької та англійської. У вільний час дівчинка бавилася із селянськими дітьми, ще тоді юне серце щеміло від їхнього злиденного життя та щоденної тяжкої праці. Відволікалася Софійка від буденності в книжках. Твори Руссо, Вольтера, Байрона, Міллера заронили в її душі зерня демократизму.

Коли Софії виповнилося дев’ять років – Ліндфорси перебралися до Києва. Тут вона закінчила гімназію. Життя у великому місті дуже подобалося юній дівчині – прогулянки під каштанами, бали, театри. До речі, сама Софія мала неабиякий музичний талант, грала на фортепіано. Та чудесну пору юності затьмарила нагла смерть батька. Тітка запрошувала небіжку до себе в Петербург, пропонувала поклопотатися її вступом в консерваторію, та Русова була змушена відмовитися. На її раменах та сестри Марії лежала опіка над дітьми померлого брата.

Софія Русова
Софія Федорівна Русова
Сестри Марія і Софія Русови

Коли ж царський уряд заявив, що ніякого “малоросійського язика” не було й не може бути, сестри відкрили в 1871 році перший українськомовний дитячий садочок і недільну школу. У садок ходили діти Михайла Старицького, який і познайомив Софію з представниками Старої Громади, з якою жінка духовно зблизилася. Вечорами в їхньому помешканні збиралися громадівці й проводили репетиції п’єс рідною мовою, яка тоді була заборонена (діяв Валуєвський циркуляр).

Сама ж Софія збирала фольклор, вивчала українську культуру, етнографію та мову (раніше в її родині розмовляли виключно французькою). Відтоді життя жінки нерозривно пов’язане з боротьбою за відродження самобутності українського народу та його історії. У 1874-му Софія вийшла заміж за Олександра Русова, який був громадським діячем, етнографом і фольклористом.

“Він перший відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою і без довгих промов та пояснень збудив у мене ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця й кермувала всією моєю працею довгі літа”, – згадувала Софія Федорівна. 

Софія продовжила займатися педагогікою в петербурзьких школах, дитячих садках губернських міст (Полтава, Херсон, Чернігів), Київському Володимирському кадетському корпусі, на вечірніх курсах тощо.

Русови, перебуваючи в Празі, працювали на виданням “Кобзаря”, потім таємно переправили двотомник до України. Там жінка народила доньку, яку через три місяці Бог забрав до себе. За півтора роки у пари народився син Михайло, потім – ще одна донька.

Українська делегація на Міжнародному Жіночому Конгресі в Римі 1923 р. Зліва: П. Ю. Зеленевська, Млада Липовецька, С. Русова, Н. Кукулинська-Онацька.

Родина Русових часто переїжджала з місця на місце, бо Олександр працював земським статистиком і його перекидали то в одне село, то в інше. Софія хотіла всюди бути корисною, тому закінчила курси повитух. Де б не була, завжди допомагала селянам – лікувала травами, приймала пологи. своїм коштом Русови видавали українські книжки-метелики.

Але таку патріотичність не цінували, частенько жандарми влаштовували трус у помешканні. Саму Софію п’ять разів заґратовували. В Лук’янівській в’язниці їй забороняли читати, вишивати тощо. Під час одного з арештів Русова народила дитину прямо в камері, а хрестив маля тюремний лікар.

У 1908 році, в переддень захисту докторської дисертації, жінка дізналася про смерть свого сина Михайла. Від потрясіння за одну ніч посивіла, та на ранок, зібравшись із силами, пішла на захист і отримала докторське звання.

За рік по тому Софія Русова видала “Український буквар”, пізніше – стала редакторкою першого українського педагогічного журналу “Світло”. Водночас була викладачкою в Комерційному інституті, читала курс виховання дошкільнят у Фребелівському інституті, брала участь у всесвітньому з’їзді представників преси у Брюсселі.

У 1915 році пішов із життя її чоловік, за два роки вибухнула революція. На самому її початку Софія Русова долучилася до створення в Києві Української Центральної Ради. Невдовзі стала на чолі департаменту дошкільної і позашкільної освіти Генерального секретарства освіти – фактично, першого міністерства освіти України в XX столітті. Займалася розробкою українських підручників та українізацією шкіл.

Софія Русова
Софія Русова

На початку 1919 року під тиском більшовицьких військ Русова з іншими урядовцями була змушена виїхати до Кам’янця-Подільського, який на пів року став неофіційною столицею Української Народної Республіки періоду Директорії. Там співпрацювала з Червоним Хрестом, опікуючись долею військовополонених українців.

Та невдовзі довелося полишати й Кам’янець, оскільки більшовицька влада дісталася й Поділля. Софія Русова з 13-річною онукою Олею нелегально перейшла Збруч і потрапила на територію Галичини, окупованої поляками. На вигнанні вона мешкала в Чехо-Словаччині, де сформувався один із найбільших центрів української політичної еміграції. Софія стала співзасновницею педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова (Прага), продовжувала готувати підручники з різних аспектів педагогіки, географії та інших наук.

18 лютого 2016 року, Національний банк України ввів до обігу ювілейну монету, присвячену 160-річчю від дня народження Софії Русової

До самої смерти серце Русової переповнювала туга за Україною. Самотність, постійні пошуки підробітку, щоби мати хоч кусень хліба. Вже немолода Софія блукала вулицями в розлізлому взутті та дірявих панчохах, безнадія змушувала жінку все частіше задумуватися про самогубство. Єдина відрада – цигарки. Курила вона, як бувалий матрос.

Померла Русова 5 лютого 1940 року у Празі. Їй було 84. Похована на Ольшанському цвинтарі, де чотири роки по тому поруч із нею поховали видатного поета Олександра Олеся.

Софія Русова. Цитати:

  • Бути гарним педагогом – це бути справжнім реформатором майбутнього життя України, бути апостолом Правди і Науки;
  • Рідна мова – це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо;
  • Народові, який не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні;
  • Національне виховання – не сумісне з шовінізмом, це виховання в дусі своєї рідної мови, на українських переказах, віруваннях, звичаях історії свого народу, своїй культурі, фольклорній творчості народу;
  • Українська самосвідомість – відчуття задоволення, гордості за приналежність особистості до своєї нації, до своєї держави;
  • Національна самосвідомість формується в сім’ї та школі, коли вони спілкуються рідною мовою, співають і слухають рідні пісні, слухають рідну музику, музику своїх композиторів, свого народу, дотримуються своїх обрядів і традицій;
  • Велике значення в національному вихованні має обряд відзначення народних свят;
  • В Україні повинна бути своя національна школа, на своїй державній рідній мові.

Микола Гамалія – той, хто переміг віспу

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram