Зараз довкола так мало добра, бракує ніжності, людяності, ввічливості. А отже – відчуття любові, щастя чи принаймні елементарної захищеності. Якщо комусь здається, що це не так, рекомендую прогулятися. Для того, щоб збагнути, що, здається, панує та рулить цим світом не добро, а його антипод, не потрібно їхати в зону віськових дій чи заходити в “дім плачу”. Достатньо здійснити прогулянку звичайними вулицями. І якщо йдучи пішоходом ви не наштовхнетесь на двох бомжів, які з прокляттями видирають “здобич” один в одного, якщо не почуєте ляпасів і чийогось плачу з відкритої кватирки на другому поверсі, якщо не наштовхнетеся на “чергові” грубощі з боку продавчині – пересідайте в громадський транспорт. Там ви сторицею відшукаєте людське горе, нахабство, невігластво, безпардонність і хамство. І якщо раптом наштовхнетеся на дивну у ХХІ сторіччі сцену: ні, не виштовхування з черги ближнього у приміській маршрутці, а на те, що цілком притомний, а не п’яний громадянин чи громадянка раптом вирішить поступитися місцем комусь немічному чи похилішому від себе, телефонуйте на телебачення, бийте в усі дзвони, радійте – отже в людині з’явилося дивовижним самоплином щось людяне, щось гарне, таке, що можливо в момент істини його споглядання, передалося й вам.

Так, літаки падають, ціни ростуть, люди продовжують ненавидіти одне одного – як правило, за якісь побутові чи світоглядні дрібниці. Але завжди є шанс спробувати вчинити наверле. Не так, як всі останнім часом, а так як потрібно. Не так, як “навчило життя”, а так як вчили батьки й діди. Ввічливо. З повагою та пієтетом до ближнього. З відчуттям, що навіть якщо ми і є богами в очах нас самих, то кожен, хто проходить поруч життям – диво, щастя, унікум. І це щоденне в мільйонних містах диво, щастя, унікум нам можливо ніколи й не зрозуміти, а тому ніколи від нього не ощасливитися і не порадіти, якщо не почати просто зараз.

У древніх існувало елементарне правило безпеки: не роби іншому того, чого не хотів би, щоб вчинили з тобою. У цьому міркуванні про ввічливість, про чарівні слова, подаровані нам згори, а не зовсім від власної мудрості, це правило стародавніх переінакшимо: зроби іншим те, що хотілося б, щоб чинили з тобою. Якщо ви хочете мати позитивний настрій, почуватися суспільно потрібним і абсолютно не самотнім на цій планеті, потрібно говорити ввічливі слова. Їх треба говорити багато і всім: ворогам і друзям, знайомим і незнайомим, гарним і хорошим. Скажіть “Спасибі!”, скажіть “Дякую” просто так. І повірте: це вже відбудеться не просто так. Це вже буде інше кіно, ваше звичне життя перетвориться на власну протилежність: до “дякую” і після.

І навіть якщо ви вважаєтеся людиною з гарної родини з чудовим вихованням, яка ніколи не забувається вживати “чарівні слова” штибу “спасибі”, спробуйте покращити дієву якість та світоглядну чинність свого “спасибі”. Чи тільки образ батька-матері, дідуся-бабусі та їхні напучування примушують вас вживати щодо інших ввічливі слова? Чи, може, коли ви їх промовляєте зовнішній світ довкола вас і ваш персональний внутрішній світ покращується, гарнішає, світлішає, наповнюється незбагненним дивом доброти, що сяє.

І навіть якщо ми дуже, більше аніж інші любимо оточення (і тому обрали професії лікаря, вчителя, журналіста чи психолога), меж людської ввічливості, людської любові, емпатичного (тобто на їхньому рівні, а не зі своєї башти) сприйняття довколишніх супутників нашого тутешнього замешкання не існує. Не бійтеся бути смішними в своїй ввічливості та доброті. Коли вони щирі, доброта й ввічливість елементарного людського “дякую” здатні змінити навіть загуслу тяжку атмосферу конфлікту, в якій, здається, повісили сокиру, на її протилежність. Але від “спасибі” змінюється не тільки адресат, а й адресант цього ввічливого послання. А останнє – змінити самих себе в такий спосіб, щоб стати кращими – ніде правди діти, є темою, актуальною щодня і практично для кожного. Отож правило тут просте: не хочете і не можете промовити “дякую”, “прошу”, “добридень” з мотивів відсутнього альтруїзму та неприйнятного для вас гуманізму, то скажіть це принаймні з розрахунків власного егоїзму. Нехай хоч хтось, хоч ви в цій історії з ввічливістю не постраждає.

Приз є. Приз має бути. Приз – ваш. Тому що коли ви говорите “спасибі”, ви дякуєте Творцю. За кожен закон хімії, фізики, біології, фізіології тощо, які все ще діють, і якими ви послуговуєтеся щомиті на благо: при диханні, перекачуванні крові тілом, при кожному рухові та при кожному розмірковуванні. “Спасибі” – не з тих слів, що можуть бути промовлені на цій планеті даремно. Не вірите? Спробуйте. Вийдіть на балкон, промовте слово “дякую” пошепки. Не хвилюйтеся, ні про що не турбуйтеся: просто попрактикуйте слововжиток “спасибі” на окремо взятих гомо сапієнсах.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram