Ймовірно, мистецтвознавство майбутнього зробить суттєвий крок вперед, заміняючи детальний опис творів художників кольоровими світлинами, кращими, – бо очевиднішими, що важливо в епоху нон-фікшн, – від будь-яких слів. Ймовірно, мистецтво інтерпретації, вибудовування примхливих ліній з прізвищ учителів і попередників значно менше цікавитиме глядачів, що волітимуть обмежувати працю своєї уяви побаченим за рахунок прочитаного. Але нині, поки це ще не так, і репрезентація мистецького твору не суперечить академічним традиціям – ну, принаймні, не всюди не суперечить, – досі є сенс говорити про твори сучасних митців, хоча б під час виставок. Навіть коли йдеться про роботи, позначені вродженою – і суттєво доповненою якісною освітою – культурою, що зазвичай красномовно свідчить про себе сама.
Ми поступово відходимо від звички вважати пост-нео-барочні смаки на кшталт “Пшонка-стайл” кращою ознакою комерційної вартості роботи. Звикаючи до химерних мрійників, твори яких сформували відтінки історії європейського мистецтва ХХ століття, привчаємось до стриманості форм і доцільності ліній, гармонія яких полягає у здатності образів звертатись до людської душі – чи підсвідомості, як її вперто називають, наприклад, позитивісти. Відсутність поспіху, вміння зосереджуватись на чомусь одному, переосмислення нав’язаної сучасному обивателеві істерії погано перетравленої категорії “успіху”, запозиченої у американських менеджерів середньої ланки, врешті, звичка уникати другорядних та надмірних деталей надають важливі якості реципієнтам вражень виставкових залів, – наприклад, вміння бути щирими із собою, не відчуваючи при цьому жодного страху чи тривоги.
Скульптор Михайло Карловський – представник творчої династії: монументальні твори його батька прикрашають країну і, зокрема, Київ з 1960-х. Освіта, здобута спершу в НАОМА (вчителі – І. Макогон, В. Сухенко), а згодом у Вищій школі мистецтв і дизайну “Бург Гібіхенштайн” у німецькому місті Галле (1992–1998), дозволяє вважати Михайла європейським митцем. Про це свідчать не стільки декларації, скільки твори скульптора.
Статичність силуетів його станкових скульптур спокволу наштовхує не стільки на думку, скільки на відчуття присутності середземноморської архаїки, – з усією її чистотою виразів і форм, здатних втримувати цнотливість у виразах облич що вбраних, що оголених тіл. Відсутність надмірності тішить, як вміють тішити речі чи думки, позбавлені надриву чи пафосу, і організовують довколишній простір у спосіб, знайомий киянам з часів першого знайомства з творами, наприклад, Ентоні Гормлі.
Живучи поміж Києвом та Німеччиною, Карловський належить до категорії – я не іронізую – щасливих людей, які щиро переконані в тому, що творчість Костянтина Бранкузі та Джакомо Манцу подобається усім. На мене, було б чудово, якби їхню творчість хоча б впізнавала приблизно половина відвідувачів виставок, – звісно, окрім випускників творчих ВНЗ. Звісно, це б суттєво знецінило працю мистецтвознавців, проте змінило б на краще вітчизняний публічний простір на користь його співрозмірності здоровій людській натурі, позбавленій безлічі хворобливих огріхів. Тих самих, властивих нашій ментальності – чи, точніше, світосприйняттю пострадянської країни, що зворушливо довго розбирається з нюансами деколонізації, зокрема також і мистецької.
На виставку Михайла Карловського не страшно запрошувати дітей: багатодітний батько, він надає своїм істотам ледь відчутних казкових рис, де дорослі прочитають відомі образи з біблійних історій та античних мітів, де Троянського коня, де Персея з головою Медузи, а діти – діти побачать найперше знайомі почуття та стани, властиві важливим – чи щасливим – ситуаціям та спогадам, не засміченим невротичним дефіцитом уваги. Це важлива властивість в епоху “кліпового мислення”, тож його скульптури діють, мов заклинання чи, радше, молитви, покликані миротворити і заспокоювати заплутані почуття. Його воїни та жінки, птахи та коні не символізують для наймолодших ані замісної жертви, ані мудрості, ані підлості – лише красу того чи іншого створіння, прекрасного лише через відсутність розбіжностей із власною сутністю.
На жаль, дорослих такі речі цікавлять не так вже й часто. Тож саме для них слід зауважити, що комерційна успішність творів будь-якого митця у Західній Європі – а твори Михайла Карловського охоче купують у Німеччині – не завжди означає здатність інтуїтивно порозумітись із вітчизняними прихильниками мистецтва. Роздивляючись його роботи, відчуваєш, що вони можуть сподобатись гармонійній, здоровій, щирій людині зі шляхетними помислами, яка прагне бачити поряд із собою речі, здатні підтримувати і залишати при собі усі ці якості якнайдовше. Власне, більшість висловів моральних авторитетів щодо культури присвячені приблизно цьому ж: вмінню шляхетно мислити і передавати цю шляхетність своїми творами іншим. Здатність при цьому уникати відкритих цитат та пародійності, оминати тактику перебільшень – рідкісне явище як на українське мистецтво 2010-2020-х. Тож поява Михайла Карловського у арт-середовищі Києва тішить – і змушує сподіватись на те, що його роботи не почуватимуться тут самотніми.
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
