Приблизно третину століття тому президент Франції Міттеран приїхав до Москви з офіційним візитом. Зустрічався зі ще не президентом, а лише генеральним секретарем Михайлом Горбачовим. Михайло Сергійович, який у свідомості простої радянської людини запам’ятався “сухим законом”, з точки зору лідерів західного світу подавав великі надії. Прискорення закінчилося страшенним гальмуванням, а перебудова тільки починалася, ніхто з пересічних глядачів, які спостерігали за процесом через ЗМІ, навіть гадки не мав, чим все закінчиться за кілька років.

Міттеран був лівим політиком, належав до Соціалістичної партії, його країна займала послідовну самостійницьку позицію у західному таборі в часи Холодної війни, від де Ґолля до Ширака не брала участі у військовій складовій НАТО, отже місія Міттерана в Москві видавалася посередницькою. Рейган і Тетчер були “яструбами” і “суворими поліцейськими”, а французький президент міг стати “поблажливим поліцейським”, щоб схилити Горбачова до припинення протистояння із Заходом.

Франсуа Міттеран отримав змогу в прямому етері звернутися до радянських телеглядачів, яких він, за звичкою, всіх називав росіянами. Особисто мене, на той час підлітка-старшокласника, здивували дві речі: насамперед те, що Міттеран, чи не найстаріший з тодішніх демократичних політиків, не читав свою промову з папірця. До того ж, ця промова була змістовною, логічною, переконливою, без словесних покручів і заяложених штампів. Так промовляти в Радянському Союзі розучилися приблизно у 1918 році. Видно було, що людина замість діалектичного матеріалізму вчила класичні дисципліни.

Другий момент виявився взагалі шокуючим. “Ви, росіяни, відомі як будівничі великих міст,” – сказав французький президент, не поділяючи населення “багатонаціонального” на молдованина та фіна, не кажучи вже про українців. “А ми, французи, – продовжив Міттеран, – сільська нація”. Виходило, що країна великої культури, мова якої є однією з найпоширеніших і мовою ООН, що нація, внесок якої у розвиток всієї цивілізації є колосальним, держава, яка існує і зміцнюється вже півтори тисячі років – це країна селюків?

Для українця при радянському режимі переїхати із села в райцентр було життєвим досягненням, з райцентру у велике місто – успіхом, а оселитися в столиці республіки – неймовірним щастям. Жити в селі означало не мати повноцінно облаштованого побуту, залишатися малоосвіченим, у селі лишалися ті, хто не виявив достатніх розумових здібностей для життя в висококультурному місті. Та опинившись у великому місті вихідці з колгоспного “раю” так і не спромоглися полишити село як форму існування, обзаводилися дачками-фазендами, діляночками, клаптиками землі та не поспішали продавати батьківську хату в селі. Процес переїзду затягнувся на одне-два покоління. Чи варто воно того – ламати себе?

Бути сільською нацією вважалося вкрай непрестижним. А французи просто з цього приводу не комплексували. Напевно, у своїх селах, схожих на маленькі міста, у своїх містечках, що мало відрізняються ладом життя від сіл, вони просто живуть, керуючись правилом: “Краще там, де нас нема”. Вони мають заморські території, розвивають високі технології, знімають власне кіно, яке, на відміну від українського, можна дивитися без брому. При тому всьому вони – сільська нація.

Сьогодні в Києві не менше мільйона “невидимих” мешканців – на роботі вахтовим способом, у гостелах, гуртожитках, вагончиках, каптерках, орендованих кімнатках тощо. Їх можна побачити щодня, але вони існують непомітно: прибирають територію, поки всі сплять, виходять на ринки та на каси супермаркетів, встановлюють “вікна-двері”, сідають за кермо таксі чи маршруток. Усі вони із сіл чи провінційних містечок, найчастіше вони розмовляють суржиком, і не мовою села, і не мовою міста – тому що вони опинилися між містом і селом, наполовину тут, наполовину там. Повноцінно осісти вдається небагатьом – бо житло тут дороге. Та й щастя нема. Повернутися в село можна – але пристойно оплачувану роботу там не знайти.

Читайте також: Берегиня чи рабиня? До Міжнародного дня сільських жінок

Скупчення народу у великих містах – ознака не цивілізованості, а нежиттєздатної соціальної моделі, яка властива насамперед країнам “Третього світу”, де корумпована піраміда державного капіталізму забезпечує лише один певний прошарок населення незаробленими благами коштом інших громадян. Тобто, якщо речі називати їхніми іменами, – визиск. Натомість там, де є достатньо родючої землі, а держава будується від громадянина, його гідності, його прав, а не “згори” – і не потрібно шукати щастя у світах. Людина має право на пошуки щастя, але хіба завжди щастя необхідно шукати далеко? Я трохи ідеалізую, але хотів би я жити в такій країні.

Ми ж, українці, – сільська нація.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram