Скажіть, як часто, збираючись родиною, ви співаєте народних пісень? У нас цього вдома вже практично немає зараз. А було ж! Бабуся, поки здужала, грала на гітарі. Тому я виросла на її піснях.

Наче з кіно – картинки дитинства. Літо. Вечір. Біля нашого двору людно. Хто на лавочці, хто поруч на траві. У відрі “димовушка” для комарів. І бабуся зі своїм інструментом “Летіла зозуля та й стала кувати…”. Сусіди підспівують. Потім довго спілкуються, сміються над чоловічими дружніми жартами. А з першими сутінками всі розходяться по домівках, бо зранку кому череду пасти, кому на роботу, кому на косовицю чи ще кудись.

Родинні свята теж були з піснями. Коли вже бабуся захворіла й перестала ходити ногами, ми часто сідали ввечері біля її ліжка й гуртом співали те, що вона любила найбільше.

Я, звісно ж, не надто в цьому плані обдарована, голосу в спадок не отримала. Але поспівати любила і люблю.

Пригадуються шкільні роки. Мої однолітки ще трохи застали той період, коли вирувало в селах колгоспне життя, українські родючі землі засівалися не одними лише кукурудзою та ріпаком, а ще й городиною, буряками. За нами приїздила машина чи автобус. І ми, старшокласники, їхали збирати овочі чи обрізати буряки. Звісно ж, у цьому були свої мінуси. Зривалися уроки, часто школярі застуджувалися в полі. Але про це думаєш тепер, а тоді з торбами, куди мами з дому упаковували нам бутерброди, всідалися на транспорт і співаючи дружно рушали на роботу подалі від занять. Чого тільки було не співали дорогою туди і назад. Пісня додавала настрою, здружувала і єднала.

Проводи в армію, весілля, родини, свята – це теж була пісня. Пізніше, багато років тамадувала на весіллях, і хочу сказати, що хіба де в селах на третій день, коли “збирали курей”, то ввечері могли ще гості разом поспівати. А так – кафе розваги, танці. Які там пісні!

Леопольд Ященко називав це типовою картиною для нашого часу. “По селах забувають, і то без найменших докорів сумління, слова і мелодії народних пісень, народні традиції і звичаї… Шкода, заподіяна комуністичним режимом нашій духовності, справді велика і важкопоправна, бо розірвані зв’язки поколінь, які забезпечують безперервність розвитку народних традицій, відновити дуже важко”.

Читайте також: Маня, Федя і сусід, або що нам пропонують власники вітчизняних телеканалів

Звісно ж, є ще ентузіасти, які об’єднуються в якісь клуби, зустрічаються і співають, є окремі молоді виконавці, які осучаснюють народні пісні і роблять їх хітами. Але втрачаємо ми з кожним днем у цьому плані більше, ніж знаходимо.

Якось завітали з родиною на один пісенний фольклорний фестиваль. Аматорські колективи на сцені, поблизу сцени. Журі тут же. А сільчани – біля кулешу з шашликами. Для них цей фестиваль не привід послухати автентичний спів, а черговий привід для свята, та й по тому.

Ми рідко співаємо дітям колискових. Ми славень український досі не всі напам’ять знаємо. Ми відмовляємося чути, що багато російськомовних пісень, які всім нам відомі, насправді були вкрадені радянськими авторами і композиторами у нас же, українців. От тільки, росіяни їх й досі співають, називаючи своїми. А ми? Інколи теж співаємо… російською мовою.

Наприклад, пісня “Вот кто-то с горочки спустился” – це адаптований варіант українського романсу “В саду осіннім айстри білі”, яку чудово виконує Народна артистка України Світлана Мирвода. “Поручик Голицын” – одна з найвідоміших, так званих “білогвардійських пісень”, теж україномовна пісня. “Друже Ковалю” написана україномовним повстанцем Миколою Матолою. Цей твір є нині в репертуарі Василя Лютого. А, здавалося б, стовідсотково російська народна пісня “Ой мороз, мороз”, була популярна у Вінницькій області ще на початку 1900-х років. То вже потім її підхопили наші проворні сусіди.

На різдвяні свята ми завжди впускаємо в дім колядників, щедрувальників, тоді як у сусідів двері щільно закриті. Це таке щастя чути в своїй оселі традиційні колядки та щедрівки! Без них і свято не свято. Добре, що хоч цей звичай – ходити на Різдво від хати до хати – ще не канув у лету.

Наші пращури співали і тоді, коли було добре, і тоді, коли було дуже погано. Пісня лікувала, надихала, звеличувала, кликала до перемоги в боях за волю і свободу. Не стверджуватиму, що все погано. Україномовні пісні звучать на радіо, інших культурних майданчиках, різноманітних заходах. Але який відсоток шанувальників насправді вони мають? Скільки народних пісень, тих, що від діда-прадіда, ми добре знаємо?

Нещодавно мені знайома розповідала про участь української делегації в міжнародному заході в Торонто. Все пройшло дуже добре. Їх гарно приймали. Знайомства, зустрічі… І от вже в останній день вони зустрілися з одним місцевим подружжям, яке запропонувало їм разом на прощання поспівати українських пісень. Виявилося, що всі ті пісні, які співали нашою мовою канадці з українським корінням, українці не знали. Хіба одну лише “Несе Галя воду” якось вже вийшло проспівати від початку і до кінця.

Нічого не кажу нового. Все це речі давно всім відомі. Просто дуже хочу, щоб ми разом усвідомили, що поки не пізно, треба робити все для того, щоб не дати народній пісні назавжди залишити людські серця й домівки.

І тут знову процитую Леопольда Ященка, бо краще й не скажеш про те, що “майбутнє нашої народно-пісенної культури великою мірою залежатиме від побутового співу – це її основа. Жодні колективи і найяскравіші “зірки” нас не врятують, якщо ми відвикнемо співати в побуті”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter