По той бік пам’яті – пам’ять, – ніби промовляє читачеві інтелектуально-науковий уміст роману “По той бік пам’яті” від письменниці з Рівного Ксенії Циганчук. Воно ніби й так: якщо шукати, досліджувати, ворушити мізками, зариваючись усе далі й далі в глибини незнаного, того, що часом аніяк не визначити, мало б народитися подальше одкровення. Але, за логікою, насправді-бо по той бік пам’яті, принаймні в прозі, перебуває лише безпам’ятство. Саме безпам’ятство, по суті, і є головним героєм вище означеного твору. Саме воно у цьому сучасному експериментальному детективі й створює пастки юним мандрівникам, у яких замовкла автівка на шляху, та хуторянам, на чиїх теренах юнаки та юнки змушені тимчасово оселитися. І що ближчає словесне закінчення роману, то глибшає відчуття загрози, передчуття того, що й справді “станеться щось страшне і досі небувале в цьому селі”, як врочить старенька “аборигенка” Ганюта, – а, по суті, не більш ніж збудеться апокаліпсис хутору Марена, який мусить таки виправдати його назву.

У творах літератури різноштибні індіанці й аборигени завжди зображалися як деякі пророки власної долі. За першої ж появи чужинців місцевим завжди загрожувало втратою спокою, звичок, традицій, усталеного комфорту та цивілізації. Аборигени завжди мали рацію у своїх пророкуваннях: історія ставила на них жирний хрест. Але правда й у тому, що такий собі Робінзон Крузо завжди на місці цієї їхньої аборигенячої загибелі намагався що-небудь побудувати навзаєм, а Гулівер із Ґарґантюа та Патаґрюелем на придачу все-таки намагалися влаштувати хоч якусь прощальну вечірку-учту. І навіть від безжальних конквістадорів на “святому непорожньому” місці завжди що-небудь залишалося: загривки від культури, від цивілізації, від релігії. Утім, якби хтось у ХХІ столітті взявся донищувати, навертати до залишки української хуторянської культури з єдиним, що в неї ще залишилося, казковим простором відьмаків, вироків та забобонів, то, певно, від неї не мало б уже лишитися й застільного анекдоту. Слава Богу, таких затятих культурних руйнівників немає, зате є письменниці, як от Ксенія Циганчук, здатні на неймовірне: оживити навіть казку.

У випадку з персонажами її роману “По той бік пам’яті” українські селяни-аборигени й справді вгадали зі своїми ж власними пророцтвами. Та тепер мають за це заплатити свою високу криваву ціну. А тільки зараз оті прибульці, що порушили мир і звичай тієї глибинки Черкащини побіля Гуманя, на відміну від конквістадорів, навряд чи щось залишать чи запропонують селу Марена навзаєм. Окрім теорії казок про казки від псевдонаукових дослідників, розуму яких набрався Вадим, але Тіна, Ігор, Антон та Альона мають зачерпнути з власного досвіду перебування в потойбічному за назвою, але не за людським наповненням хуторі Марена. Доки український фольклор, зокрема казки, збирали, він приносив радість. Зараз же, коли завдяки Юнґу, Проппу, Афанасьєву та Вадиму з Ксенією Циганчук разом гіпотеза про природу казки стає чи не єдиним інструментом для розв’язання проблеми детективу, казка є подібна на самопародію. Тому що, якщо наші пращури за визначенням і з невідворотною регулярністю і справді практикували ритуали штибу ініціації у вуликах-хатках на курячих ніжках, пізніше записані у подобі казки та її символізму, то що заважає нашим героям піддати тортурам сучасників ХХІ сторіччя десь у “забитому” селі, а потім ці злочини сьогодення записати у формі жахастика на ніч, тієї самої казки. Так читається перший із прошарків, яким мислить роман “По той бік пам’яті”.

Але чи може теорія Карла Густава Юнґа про архетипи, мислення Олександра Афанасьєва про зудар протагоніста з обов’язковим помічником та антагоніста чи ідеї Володимира Проппа про взаємини мертвих і живих, та властиво цілу морфологію, у казці, цілком замінити в детективі традиційного шпика штибу Пуаро чи Марпл? Ні, звичайно. У містично-побутовому детективі (за аналогією із соціально-побутовою казкою), як і в ідентичному за виконанням детективі “Вій” Миколи Гоголя, де мовчазні старі хати в надвечір’я жахають більше, ніж грім каналізації хмарочосів міської цивілізації, у ролі слідака має виступати не ідея, а людина на ймення Хома Брут. Так, у Ксенії Циганчук розслідуванням опікується водночас три угруповання детективів, що взаємно налаштовані одне проти одного: четвірка застряглих на хуторі юних міських мажорів, дивний священник, відлюдькувата баба Ганюта та група селян-старожилів на чолі з Наталією та Ольгою. Погодьтеся, для твору, де йдеться про вбивство, а можливо і про серійного вбивцю – прекрасне розташування фігур на шахівниці! Виникає хіба що питання, наскільки розслідування за такого “колгоспу слідаків” буде ефективним, але все це, повірте, вигадане зовсім не з метою допомогти якості слідства. Насправді, що потрібно, щоб цей детектив відбувся? Створити передумови безвиході, як завжди. Є кілька факторів, які передрікають героїв цього роману саме на те, що з ними і сталося.

1. Невіра п’ятьох юних міщан у диявола спонукає його перемогу, адже автоматично означає і невіру в Бога, що значно звужує коло засобів спасіння персонажів.

2. Особливі обставини: на хуторі відсутній зв’язок, поліція дистанційно не доступна в найближчі терміни, підступи до хутора розмиває дощ, а хутірське населення складається з немічних забобонних старих та не менш світоглядно обмеженого священника.

3. Юнаки та юнки просто пломеніють зневагою до смердючих старих та неповагою до їхніх старих звичаїв.

4. Марена – це якраз той із населених пунктів із тих місць на Землі, в які, за словами персонажу із серіалу “Фарґо” на ймення Небезпечний Чужинець, “заходити не варто, бо там завжди блукає Сірий Вовк”.

Кожного з цих факторів в окремішності достатньо, щоб померти в жахастику. Будь-який із цих чотирьох факторів здатний задати сюжетові фатального руху, а всі разом вони вже визначають несвідому апокаліптичність наративу Ксенії Циганчук.

Як же авторові все-таки приховати: що ж насправді перебуває “по той бік пам’яті”. Тобто те, чому генетично законсервоване в людині зло продовжує вбивати на відстані сторіч? І чому стара книжка казок – в ХХІ сторіччі більший вирок, ніж старенька зомбі-бабуся Ганюта?

“Скільки ж усього ми могли б дізнатися, якби отримали доступ до пам’яті предків, – сумує письменниця Ксенія Циганчук над поточними дилемами роману, сама собі відповідаючи. – Усі таємниці життя та смерті”.

Звичайно, не всі, але спроба гарна. Перу Циганчук наразі притаманно втримати інтригу до кінця: лише за 2 сторінки до завершення роману вона повідомить ім’я вбивці. Її твір – це два одному. Авторська казка про Івасика, Оленку та Бабу-Ягу з “дохристиянських” часів тут уплетена в косу-тіло детективної історії. Питання тут одне: чи казка осмислює детектив, чи сам роман намагається пояснити перипетії казки а ля стародавня історія? Щодо цього, як і чималої решти, від якої український читач безумовно отримає задоволення, кожен зможе відповісти сам.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram