Після чотирьох років війни мешканці старого континенту раптом усвідомили, що силовий шлях не єдиний, щоб вирішувати територіальні суперечки. Очевидно, війна виявилася не такою веселою, шляхетною та вільною, ніби прогулянка, що освіжає. Виснажені чотирма роками цієї світової бійні були не лише переможені Центральні держави, а й переможці – Антанта.

На місці переможених імперій утворилися нові незалежні держави, і дуже часто проведені на мапі кордони не мали стосунку до реальності. Словенці опинилися розділеними між Королівством сербів, хорватів і словенців (що згодом називатиметься Югославією), Італією та Австрійською республікою. Контури нової Австрії якось дивовижно повторювали обриси середньовічної слов’янської Карантанії, що існувала тисячу років тому на цьому місці. За ці сторіччя асиміляція поглинула сотні тисяч слов’янського населення, ситуація зайшла настільки далеко, що у жовтні 1920 року, коли у південно-східній Каринтії пройшов плебісцит, 40% місцевих словенців проголосували проти приєднання до Югославії. За Австрію всього висловилися 59%. Вирішальними стали голоси тих словенців, які обрали майбутнє у вільній Австрії.

Так само більшість мешканців Вармії і Мазурії – 90% – у липні 1920-го не забажали переходу до підпорядкування польській державі, і за винятком восьми ґмін, цей регіон південної частини Східної Пруссії лишився німецьким.

Плебісцит у Верхній Сілезії відбувся 20 березня 1921 року. Верхня Сілезія – промисловий регіон, що давав Німецькій імперії дві третини цинку та значну частку видобутку вугілля та виплавки сталі. Польща прагнула приєднати все це багатство собі, Франція – послабити економічну міць одвічного ворога, але Італія та Велика Британія побоювалися за виплату мільярдних репарацій у разі економічних проблем у переможеній Німеччини. Тому дипломати дозволи населенню спірних територій самовизначитися шляхом голосування.

Міждержавна комісія союзників-переможців, під егідою якої проводився плебісцит, прийняла умову, що брати участь можуть лише ті, кому на 1 січня 1921 року виповнилося двадцять років, водночас поділивши виборців на чотири категорії:

A) ті, хто народився і мешкає на території проведення плебісциту;
B) народився на території проведення плебісциту, але вже там не мешкає;
C) не народився на цій території, але мешкає там із 1 січня 1904-го чи раніше;
D) був до 1920 року переміщений німецькою владою на цю територію.

За підсумками голосування виявилося, що більшість обирає Німеччину, але після референдуму почалися бої між німцями й поляками. Польські військові формування відстояли кілька східних районів, що за умовами перемир’я відійшли до Польщі.

До сучасності: серед усіх можливих варіантів деокупації Криму найреалістичнішим видається проведення плебісциту під міжнародним контролем щодо майбутньої приналежності півострова. Для Росії, що вчинила кілька порушень міжнародного права та власних законів, провівши референдум 16 березня 2014 року, прагнучи швидше, скориставшись моментом, приєднати Крим, це дало б шанс на міжнародне визнання анексії та скасування запроваджених санкцій. Для України – це можливість якщо не повернути півострів, то бодай змога вийти з принизливої ситуації. Не виключений і варіант з розділом Криму, скажімо, на “Крим-це-Україна” і “Крымнаш”. Міжнародні організації керуються при вирішенні міждержавних конфліктів своєю логікою, далекою від українських національних інтересів, і це треба усвідомлювати.

Досвід проведення плебісцитів, на яких сто років тому вирішувалися територіальні суперечки між Польщею та Німеччиною, Югославією та Австрією, має чомусь навчити й нас: на майбутньому плебісциті про статус Криму (якщо він станеться) мають голосувати і вимушені переселенці, і ті, хто народився в Криму, але виїхав до початку окупації, але жодного права голосу не мають отримати ті, хто переселився на півострів після анексії.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram