Ще не вистачало у вовка закохатися!

Казки читають дітям на ніч, щоб вони краще засинали та домарювали лихе вже в сновидінні. Фентезі читають на ніч дорослим, щоб якомога довше вони не могли заснути, домарюючи мрію про перемогу добра наяву. Звісно, і зло казки, і добро в романі-фентезі – у світі постмодерну є умовними. Адже система людських цінностей та високо моральних чеснот від 1914-го до сьогодні зазнали докорінних змін у своїй структурі, а отже й у світосприйнятті людського загалу. Ми знали, що хлібина з казки, яка закотиться до хижі вбогого, щоранку множитиме нехитре багатство на його столі, а золото в хижі несправедливого багатія гарантуватиме тому негайне зубожіння. Але світ-ХХІ ще менш чорно-білий, ніж будь-коли: ми не знаємо, чи немовля, народжене Євою звідси, з ХХІ сторіччя від песиголовця, людино-вовка із засвітів, гарантуватиме продовження династії вовчого племені чи елементарне щастя материнства людській породіллі?

“Знак Єви” – перша частина трилогії Алевтіни Шавлач “Євангеліон”. Хоча літературознавці у спробі віднайти корені сенсу бурхливої, хоч і цілком сподіваної фантазії Шавлач, намагаються намацати суміжні значення, виводячи, як каже пані Алевтіна, тлумачення назви від християнського “євангелія” (“добра новина”), наразі краще вдатися до первісного значення слова. Як відомо, християни запозичили його у римлян. Так, 2000 років тому, якщо до вашого містечка на змиленому коні вривався вершник із криком “Євангеліє!” на вустах, то це означало зовсім не пришестя Ісуса Христа, настання Царства Божого, але те, що наразі в Римі воцарився новий імператор чи в провінції призначено іншого намісника. Якщо ви подивитеся на портрет пані Алевтіни Шавлач, зосередившись на її цілеспрямованому проникливому погляді, то збагнете, на що я натякаю: “Знак Єви” є лише першою складовою частиною “доброї звістки”, яка для українського читача полягає в тому, що в українському фентезі нарешті воцарився справжній його імператор. Зачекайте ще на дві частини трилогії, і ми переконаємося, чи це насправді так.

Хоча як “цариця вкраїнського фентезі” Шавлач уже й у “Знакові Єви” (це крім нашумілої повісті “Пампуха” та психологічному трилері “У полоні болю”) видається доволі знаковою для власних шанувальників. Мова роману, а це часом аж третина тексту на спеціально під “Знак Єви” вигаданій авторкою говірці, сумішшю галицької говірки та полонізмів, є, ймовірно, найбільшою проблемою роману: “Хіба то ця діплянка чимсь тбі прилюбиласі”. Ця дивовижна мова вказує на колосальний інтелект та фантазію авторки. Переліку імен героїв у “Знаку Єви” позаздрив би, певно, сам Говард Філіпс Лавкрафт, блискучий вигадник і фантазер усього “темного” та готичного, до чого може бути дотичне й темне українське фентезі. З іншого боку, говірка від Шавлач дозволяє, можливо, до часу приховати необхідні для розсекречення читачем пізніш елементи, та пом’якшити жорстокість сцен, що відбуваються з Євою-Ільвою у тому світі, до якого вона потрапила.

Авторка хотіла би бачити у своєму маленькому кошмарному шедеврі також магічний реалізм та психологічний трилер. Але сказати про фантазійний роман (фентезі), що він магічний, це “олія олійна”, що ж до психологічного трилера, то в романі на 300 сторінок психологічний трилер, по-перше, починається аж за сорок сторінок до кінця; по-друге, можна говорити про “психологічність” із боку Єви-Ільви, але складно уявити “психологічність” вовків Бахлока, Хароґа, Аґ-Нара чи навіть премудрого Орвуса, вони-бо не люди. Наразі існування “порталу”, дірки межи світами – обов’язкова умова для фентезі, на відміну від її пращурки-казки.

Зовні “Знак Єви” достатньо проста й жанрова річ: Єва разом із друзями на триста метрів заблукала надвечір у лісі, де була впіймана, а згодом ледь не на весь пробіг роману прийнята в родину вовкулаків, що мешкають невідомо в якому часі, але реконструкція, яку здійснює авторка в напрямку старовинного одягу, мови та звичаїв, усе-таки вказує на минуле. Вовк Бахлок пристрасно закохується в Єву, яку мудрець Орвус переназиває Ільвою. Вовкулаки визнають Єву-Ільву білою вовчицею, що стає мотивом її понад річного доволі затишного та безпечного існування у дивовижному світі вовків. Щоправда, Ільву час від часу намагаються вбити, тричі ґвалтують, двічі не ґвалтують, двічі вона здійснює втечу, одного разу виколює око значному вовчому сановнику, а перед самими пологами жінка, яку авторка вперто продовжує називати “дівчиною”, знову майже повернувшись до світу нашої дійсності, вертається до вовків, щоб народити спадкоємицю видатного вовчого роду Таль-Браху. Надалі вона з дитиною на руках разом із закоханим в неї Аґ-Наром потрапляє в цю дійсність, щоб потім у гепі-енд знову повернутися до вовчого племені. Магістральна лінія кохання (якого у подобі переважно хіті чимало) роману розходиться в усі боки, утворюючи такий собі тризуб: Єва любить Дена, Бахлок марить Євою, але Аґ-Нар пробуджує в Єві зворотну пристрасть до самого себе. Лише вовк Бахлок залишається вірним самому собі. Аґ-Нар, потрапивши до нашого світу, ганяється за всім, що рухається, а Єва… таке враження, що вона, як і Роксолана, завжди враховує інерцію обставин. Не поспішайте, однак, з висновками: “Мудрість – це серце, котрим ти або в змозі, або не в змозі відрізнити значуще від незначного”.

Значущими наразі є два факти з-поза меж роману. Вовки, як і ототожнення себе на час із іншими тваринами – своєрідна громадська потреба нашого часу, навіть від футболістів національного чемпіонату часом можна почути: “Ми вовчари! Нині ми билися, як вовки!” Нам, людям, несамовито подобаються вовки, плідно-безплідна співпраця з ними змальована як у “Червоній шапочці” від Шарля Перро, так, і набагато глибше, в Кіплінговому “Мауґлі”. Єва-Ільва, звісно, не зовсім український Мауґлі, однак хтозна, яка доля випаде на долю Ільвиної донечки-вовчиці Таль-Браху в наступних частинах “Євангеліону” від Шавлач. Другий факт – механізми, завдяки яким жінка не-вовк, Ільва-Мауґлі, має шанс вижити всередині вовчої зграї, та ще й, попри ностальгію за батьківщиною, почуватися в ній як риба у воді. Єдино можливим і правильним механізмом Алевтіна Шавлач обирає жіночу сутність, владність Єви, на яку реагують тварини: “Ще не вистачало у вовка закохатися!”, – подумала вона”. Іншими словами, маємо ще одну таку собі літературну Роксолану: а тільки мешкає вона не в реальному світі – у вигаданому, і не з-поміж чужинців, що сповідують ворожу релігію – з-поміж неворожої нації вовків, релігія яких приправлена явно дохристиянськими віруваннями.

Українське фентезі – не просто темне, як кажуть про вже культовий з-поміж готів та емокультури “Знак Єви”, але, як на мене, воно продовжує являти собою темні сторони українського колоніального соціалістичного минулого. Символи й знаки його вилазять як пухлини, так, неначе через бальзам письменницького скипетру нація продовжує очищуватися від фатального більшовицького минулого. Знак Єви – знак не тільки для вовків із роману, а й дороговказ для майбутніх поколінь усіх колись поневолених, сусідами та власними варварськими звичками, народів. Скільки Єву не ґвалтуй, а поява її імені в цивілізації нагадуватиме: колись людина таки була людиною; разом із Адамом Єва неодмінно брала участь у ходінні раєм безгрішними, а отож Симоненкове “ти знаєш, що ти людина” у фантазіях Алевтіни Шавлач виблискує по-новому відполірованими, а таки тими самими сенсами людської величі. Таке не загубиться, не розчиниться, не завмре навіть у закритих кордонах звірячої цивілізації. Тому що, перефразовуючи Алексіса де Токвіля: “Нестримна жага до цілковитої свободи – одне з найнестримніших людських бажань”.

Відчування, виношування, народження, плекання дитини – ще одна з хорд, з потаємних ліній другого плану, яка тримає роман укупі. Але чому в такому випадку Ільві-Єві при поверненні у цей світ його прохолодні соціальні стосунки стали такими осоружними, що, зрештою, вона повертається до вовчої стаї? Сталося так: “Ніби всі ті звірячі звичаї, варварські традиції та дикунські вірування раптом стали для неї більш близькими та прийнятними, ніж рідний Всесвіт з усіма його посмиками до цивілізованості, толерантності та гуманності”. Як не крути, та якщо цивілізація – не більш ніж спазм, посмик, логічно десь інде віднаходити щось живіше, грубіше, правдивіше, первісніше, жорстокіше та повніше.