На прикладі галичанки Тані Малярчук, яка з 2011 року разом із чоловіком замешкала у Відні, досить чітко простежується тенденція “втечі” багатьох сучасних українських письменників від дійсності.

Номінально повість “Mоx Nox”, останній із літературних проєктів 27-річної лідерки сучасного українського магічного реалізму, який прославив і Габріеля Гарсія Маркеса, і Тараса Прохаська, цьогорічного лавреата Шевченківської премії з книжкою “Так, але…”, написана для дітей та підлітків. Зважаючи на дитинність світогляду авторки й розкіш ілюстрацій, цю ідею можна було б із легкістю сприйняти, якби повість “Mоx Nox” так яскраво не випромінювала свої алегоричні натяки, і якби її дивовижний світ у чомусь не нагадував постукраїнської реальності. Це ще й дуже життєдайна, світла, життєстверджувальна книга для дорослих.

У повісті, яка за глибиною та епічністю наративу радше нагадує роман, таке собі постапокаліптичне суспільство істот, що мислять, із крилами за плечима. Перше, що дізнається читач про той химерний світ, пов’язане з релігійністю мешканців: “Манґрові ліси – наша найбільша мрія. <…> Дехто (як от моя тітка Маріанна) сподівався потрапити туди після смерті. Тітка регулярно відвідувала збори манґроянців, чий верховний жрець клявся, що куштував плоди дуріану”. Тамтой фіміам дуріан, на відміну від каштанів, на які він схожий, дуже смердить. Однак сама країна манґрових лісів гідна мрії про неї: “Там можна роками мешкати на одному дереві, та їжі вистачить усе одно”. Остання думка звучить так мило, що мимохідь місток від твору аж перекидається в цю реальність.

Тому, що героїня твору мешкає хоч і в по-своєму гарному, але все-таки в нічному світі, приречена щоночі вилітати й збирати пилок у садах, щоб вижити. “Чому ми живемо в мурованих будівлях? Хіба не легше було б оселитися просто в садах на деревах наших годувальниках”, – розпачливо міркує вголос головна героїня Тереза. “На деревах ми не переживемо снігів і морозів”, – відповідає їй жорстока дійсність цивілізації істот із крилами за плечима. Але Тереза уже відчуває, що щось таки існує і “поза межами усталених рамок, правил, залізобетонних законів світу, фізичних і прагматичних”. Тому що в світі Терези існували предмети, що їх явно не могла випродукувати їхня власна цивілізація: “жоден зсув ґрунтів не пояснював хреста та дзвіночків на банях нашого собору”. Хтось інший, хтось живий мусив їх туди почепити, – такий висновок робить Тереза. Хтось мав би пояснити також присутність сходів, які тільки заважають істотам штибу Терези та її тітки Маріанни.

“Mоx Nox” визначає апокаліптичне: “ніч іде”. У світі описуваному Танею Малярчук ця ніч уже прийшла, уже воцарилася. Ніч – не просто як час доби, або як пора, власне аж добра половина їхнього року, бо решта буття триває у сні догори дриґом, але ніч, що символізує обмеженість, зашореність, а властиво небажання навіть чути, щоб то не було про будь-які інші цивілізації, уже не кажучи про те, щоб намагатися з ними співіснувати.

Глибина філософської концепції, яка представлена у на перший погляд доволі чіткій парадигмі, насправді доволі послідовна й легка для розумового засвоєння. Якщо пам’ятай про смерть (memento mori), а життя є лише коротким сном (vita somnium breve) і все перебуває в усьому (summa summarun), то воістину ніч іде (mox nox)! І в цій ночі житимуть і міркуватимуть не люди, а істоти з крилами, що мріють лише про манґрові ліси, де дурман-наркотик, схожий на плід каштана, дуже смердить. Їхні пращури, бабусі й дідусі, помирають з полудня до 14:00 тільки тому, що в цей час “сили і віри, що сонце колись таки зайде, найменше”. Це притому, що сонце насправді заходить щодоби. Фізичні й духовні сили їхні предки втратили тієї миті, коли відбирали людське життя, щоб мати власну їжу.

Легенда про пращура Вухатого Вульпеса пояснює, чому “на всьому чорному світі існуємо тільки ми”. Є чим пишатися: “Ми були вбивцями, а стали ангелами <…> вдень спимо, а вночі крадемося, мов прокляті”. Їхні лідери-навчителі називаються ночовидами. На думку сліпого ночовида, у минулому все було краще, мужніше, доцільніше, щасливіше. Кожна місцевість має своє окреме сонце – ось вершина уявлень істот-птеропусів, до яких належить Тереза: “Туга, що я переживала, – була туга за незвіданим. Я не знала, заради чого ще варто жити, але дуже хотіла дізнатися”. Її зрадять, передчувши в дівчині бунтарку, її гідність принизять, спробувавши розчавити, але зрештою вона зійде на трон тамтого світу птеропусів у подобі поводиря-ночовида, що охороняє, виявляється, відсутні атрибути потойбічного життя і даремні таємниці. І хоча Тереза зрадить миша-пергача Лео, зрештою вони вдвох залишаться в обіймах міцної дружби та взаєморозуміння, а світ птеропусів отримає надію. “Впав і піднявся – ось щастя. Щастя – могти піднятися знову”, – і в цьому переконанні вона вся, ексфранківчанка Тетяна Володимирівна Малярчук.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram