Є погана новина: за даними Держстату, в Україні зріс рівень безробіття. У грудні 2019 року було офіційно зареєстровано понад 338 тисяч безробітних, що майже на 50 тисяч, або на 17% більше, ніж у листопаді. Кількість вакансій у грудні скоротилася до 59 тисяч, або на 27%, а навантаження зареєстрованих безробітних на одну вакансію становило шість осіб (у листопаді – четверо).

Але є й те, що ставить усе на свої місця і, так би мовити, заспокоює. Минулого тижня міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України Тимофій Милованов заявив під час пресконференції: “Сьогодні лише 12,8 мільйона з 27,5 мільйона українців працездатного віку працюють легально”. Решта – нелегально або за кордоном. Отже, люди при роботі.

Можна й припустити, що істина, як водиться, десь посередині. Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України, провівши дослідження, підрахував, що реально не мають роботи близько 2 мільйонів осіб, які не виїжджали з України.

І все одно виходить, що за кордоном або нелегально працевлаштовані хай не 14,7 мільйона (як за міністром), а все ж і немало – більш як 12 мільйонів українців, які не сплачують податків і формально не є зайнятими.

Охочих отримати офіційний статус безробітного в Україні завжди було небагато. Хоча у 2014-2015 роках лише військові дії на Донбасі призвели до втрати 3 мільйонів робочих місць, мало хто навіть з переселенців звертався до центрів зайнятості, а отже різкого зростання безробіття війна не викликала.

З перших років незалежності українці переїздили за кордон або на інші регіональні ринки всередині країни. До цього їх змушували обмежені можливості для ефективної зайнятості, значний рівень довготривалого безробіття, наявність регіональної безробіття, дисбаланс між попитом і пропозицією робочої сили. Серед безлічі інших факторів не останню роль відігравало й цілком природне бажання заробляти більше. Наприклад, на ті непрестижні місця, які традиційно ігнорують кияни, завжди знаходились охочі приїжджі.

У недалекому минулому Рада з вивчення продуктивних сил України регулярно готувала Інтегральний індекс розвитку ринку праці. Цей документ включав такі показники, як рівні економічної активності, безробіття, зайнятості міського та сільського населення, плинності кадрів тощо. Традиційно найгірша ситуація складалася на ринках праці Луганської, Харківської, Запорізької, Волинської та Чернівецької областей, тобто географічно протилежних регіонів сходу та заходу.

Водночас проблеми на ринку праці в східних областях викликало скорочення промислового виробництва. У 1990-ті роки у колись індустріальному Харкові, де традиційно сконцентровано найміцніший в Україні прошарок висококваліфікованих інженерів і робітників, найприбутковішим підприємством став ринок “Барабашово”.

А на заході, де менш розвинена промисловість, саме цей фактор традиційно викликав неможливість забезпечити реалізацію економічної активності мешканців областей і формував контингенти трудових мігрантів.

Саме тоді, наприкінці минулого століття, вітчизняні дослідники вперше звернули увагу на існування трудової міграції. Насамперед ішлося про міграцію українців на заробітки за кордон. Закривати очі на цей процес, до якого вже за перше десятиліття незалежності долучилися, за деякими даними, від півтора до семи мільйонів осіб, далі було не можна. Але й донині ніхто офіційно не назве більш-менш точну кількість українців, що працюють за кордоном.

Кількісні ж показники внутрішньої міграції не вивчалися зовсім. А це – люди, що здебільшого працюють нелегально, про яких і каже пан міністр. Адже офіційній статистиці, яка спирається на кількість зареєстрованих громадян, вірити не можна: вона анітрохи не відповідає реальності.

Зростання рівня безробіття наприкінці 2019 року легко пояснити ситуацією в промисловості – у ній люди, як правило, працевлаштовуються офіційно. За січень-листопад минулого року обсяг виробництва української промисловості скоротився на 7%, вперше з 2015 року. Звільнені працівники зареєструвалися безробітними. А ось чи скоро вони поповнять лави мігрантів або нелегальних працівників – залежить від них, а не від держави, яка не те що мало про це дбає, а навіть не може порахувати свої потенційні трудові ресурси.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram