Всесвітній день книги та авторського права відзначають щороку 23 квітня. І логічно, що цього ж дня світом шанується пам’ять людини, без якої важко уявити всю літературу – а також театр, кінематограф. А також український інтерес. Ім’я цього генія – Вільям Шекспір.

Здається, про нього – Барда, генія, провінціала – знають усе. Хто не читав – принаймні, бачив фільми за ним. Є безліч екранізацій – від серйозних фільмів (трагедії, історичні хроніки) до мультфільмів, навіть пародій. Пам’ятаємо вічні образи – здається, не треба пояснювати, хто такі Гамлет, Офелія, Дездемона чи леді Макбет. Та й самі імена героїв – промовисті. Просто як маски. Нещасний батько – король Лір. Невдячні дочки – Ґонерілья і Реґана. Надмірний ревнивець – Отелло. Наклепник, інтриган – Яґо. Закохані тінейджери – Ромео і Джульєтта. Шекспір потрапив навіть у психіатрію – вислів “комплекс Ромео і Джульєтти”: ілюзія взаємного почуття саме через заборону. Недарма ж міркують: якби Монтеккі та Капулетті не ворогували, то, може, Ромео і Джульєтта ніколи б не побралися – адже молоді робили все завдяки протесту. А скептики ще й підливають оливи в огонь: чи змогли б юні веронці зберегти своє кохання, якби лишилися живими?

За Шекспіром є навіть анекдоти, а скільки вистав за ним – не злічити, від шкільної сцени до професійної. Та й ми у побуті часто промовляємо афоризми з Шекспіра, не замислюючись, хто автор: “Чи бути, чи не бути?”, “Приборкання норовливої”, “Слова, слова, слова”, “Що за біс вас, наче в піжмурки, так заморочив?”, “Чума на ваші два роди!”, “Чи ви молились на ніч, Дездемоно?”, тощо.

День його народження – 23 квітня. Але така дата офіційна, бо насправді точно невідомо, коли в Стретфорді-на-Ейвоні народився майбутній поет, драматург і актор. Шекспіра хрестили 26 квітня, а 23-тє – насправді приблизна дата його появи на світ (тоді ваги дню народження, на відміну від дня янгола, не надавали). Отже, факт, нібито 52-річний письменник помер у день свого народження, лише легенда.

Шекспіровий підпис – один з варіантів.

Шекспірова біографія відома, тому краще поставити буквально одне питання. Хто творив під псевдонімом “Вільям Шекспір”? Одні вважають, що Шекспір був реальною постаттю – і як письменник також. Тобто все написане належить йому. Але… усе ж таки: хто ви, містер Вільяме Шекспіре? Бо ж навіть своє прізвище він писав не Shakespeare, а Shake-speare, і вимовляв, певно, інакше, ніж англомовні сьогодні (утім, на той час це була поширена практика, бо орфографія ще не сформувалася).

Інші вважають, що під цим псевдонімом ховалися різні люди, усі – аристократи, і навіть… сама королева Єлизавета І Англійська – яка нібито під маскою відвідувала театр “Глобус”. Так, усі, кого підозрюють, мовби вони і є “шекспіри”, були освіченими і писали вірші, навіть драми (та й сама Єлизавета була поетесою), але творили у зовсім іншому стилі. Отже, цю загадку ще треба розгадати. Досі сперечаються, одна з версій є у фільмі “Анонім” (2011). Але, певно, Шекспір існував. І як син рукавичника, і як автор, і як письменник. 

Вільям Шекспір_Вибрані твори_Книжковий клуб сімейного дозвілля_2016.

Те, що у реального Шекспіра був нерозбірливий почерк, нічого не означає. Тоді було “не комільфо” для дворян писати красиво, бо каліграфія сприймалась як писарський талан. Дехто спеціально ламав почерк “по-модному”. Отже, і почерк тут не показник освіти.

Можуть сказати: звідки ж тоді сину рукавичника стільки знати – від іноземних мов до мистецтва і культур різних народів? Та ще й мати точні дані про інші країни – наприклад, Італію. Вочевидь, ця людина багато подорожувала, та ще й з дипломатичною місією. Також словник Шекспіра найбагатший в англійській мові – 29 тисяч слів. Навіть Біблія, яку переклали за наказом короля Якова І Стюарта (теж прихильника Шекспірової творчості), містить лише 5 тисяч. (Найбільше рекордів в англомовній художній літературі побили алюзії та цитати з двох джерел – Шекспіра і Біблії). Але є версія, нібито Шекспір насправді писав усе сам, але дворяни давали йому матеріал. Вони не мали прав розголошувати таємниць, але знали, що саме Шекспіру можна довіряти: він триматиме язика за зубами і у красивій формі обіграє ризиковані теми. Наприклад, про вбивство. Тому за часів Шекспіра всі герої на сцені – від Гамлета до Ричарда ІІІ – мали реальних прототипів, насправді не схожих на історичних. Це були Шекспірові сучасники, і у п’єсах читалося стільки натяків на злободенність, що сьогодні нам доводиться тільки розшифровувати. А публіка схоплювала ці натяки (як і жарти) на льоту. Стіни “Глобуса” здригалися то від обурених криків, то від реготу.

Але як пов’язаний Шекспір з українським інтересом? Звичайно, цього генія перекладали нашою мовою й досі перекладають. Також його твори успішно ставляться на сцені – навіть маловідомі й складні (комедія “Марні зусилля кохання”, де грала наша колега Ольга Базан). Проте для українського інтересу Шекспіра могло б і не бути.

Адже Емський указ заборонив перекладати українською мовою. А Шекспір (якого наші предки вже читали, знали, дивилися на сцені) був еталоном високої літератури. Якщо українською можна гарно перекладати цього автора (Шекспір – найвищий пілотаж!), то тоді виходить, що українці мають самостійну культуру і мову. Тоді не треба нічого іншим доводити, а просто бути собою. Звісно, такого вороги стерпіти не могли. Шекспіра забороняють перекладати, видавати і грати українською мовою. Але процес уже пішов, і зупинити його неможливо. Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Старицький, Юрій Федькович і багато інших перекладали Шекспіра. А двадцяте століття пропонує цілу плеяду українських шекспірознавців і шекспірівців. Українською заговорили – нарешті строго за нормами оригіналу! – фея Тітанія і Пак, Ромео і Джуєльтта, Міранда і Калібан, королі та придворні… І ці переклади професійні й запросто складуть конкуренцію іншомовним.

У двадцять першому столітті з’являються навіть провокації – пародії Леся Подерв’янського, написані єлизаветинським віршем (“Гамлєт, або Феномен датського кацапізму”, “Король Літр”), або дуже неоднозначні переклади, зроблені Юрієм Андруховичем. Шекспіра грають – і у Шекспіра граються. Він давно член нашої української родини. День його народження для нас актуальний (наприклад, 27 квітня у Музеї Максима Рильського планується творчий захід на честь Шекспіра). А ще – Барда досі дехто перекладає в шухляду. Дехто – суто для себе. Наприклад, улюблені сонети – у тому числі такий актуальний 66-й.

Шекспір як еталон слова увінчує наукові праці

Те, що українською мовою Шекспір звучить цілком природно і викликає сміх там, де треба, а не в трагічних місцях, уже доведено. Варто просто прочитати переклади Максима Рильського, Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Ірини Стешенко і багатьох інших. Але так було не завжди. Коли Борису Пастернаку (що до сьогодні відомий як перекладач Шекспіра) сказали, що українською монолог Гамлета мав би звучати: “Бути чи не бути, ось де заковика”, поет спокійно парирував, що в російському перекладі йому якраз бракувало цієї “заковики”. Бо question – це не завжди «питання». І не треба сліпо хапати перше словникове значення. Треба відчувати твір і героя. Борис Пастернак, який знав Україну, оспівував Київ та Ірпінь, мав право сказати про «заковику». Але цікаво інше: насправді в українських перекладах монологу Гамлета цього слова немає! Тобто створили анекдот (ще у ХІХ столітті), щоб принизити можливості українського перекладу. А потім, у двадцятому, цей анекдот повторили Пастернаку.

Інший випадок. Український переклад зумів чудово відтворити афоризм Гамлета про зіпсовану добу, за якої герой живе. Нормальна людина мусить виправляти чуже зло. Багато хто намагався відтворити болісний, стислий, влучний двовірш, але найкраще вийшло у Григорія Кочура: “Звихнувся час наш. Мій талане клятий, / Що я той вивих мушу направляти!”. Це не лише перекладацька майстерність, а й власний досвід, бо Кочур пережив сталінський табір, вигнання зі Спілки письменників та інші трагедії. Нормальний опинився серед ненормальних.

Отже, чи був Шекспір, чи не був – що насправді важливо? Він був – як письменник, що вплинув на нас, українців. А ми сподіваємося, що більше видаватимуть перекладів, а наш український кінематограф зможе на гідному рівні зробити екранізації Шекспіра – адже й сьогодні фільми за ним знімаються і знімаються. Англійські, американські – які завгодно. Його можна ставити як завгодно, від love story до бойовика чи трилера – на те він і Шекспір, такий багатогранний. “Закоханий Шекспір”, серіал “Порожня корона” (історичні хроніки), нові версії “Макбета”… Черга за українськими. На сцені ми вже себе явили, пора – на екран. Але для цього треба читати письменника – відкрити українські переклади. Бажано порівняти з оригіналами. І відчути, що перекладач працював на український інтерес, несучи авдиторії Шекспіра – про якого всі гадають, ніби знають його.