19 жовтня 1854 року народився художник харківської пейзажної школи Сергій Васильківський. Його полотна надзвичайно ліричні, але основна тема картин – історія та побут українців. Розвиток цього жанру припав саме на період Емського і Валуєвських указів, які забороняли будь-які прояви українського.

Народився майбутній художник у місті Ізюм. Згодом сім’я переїхала до Харкова, де Сергій зробив перші кроки в мистецтві. Навчаючись у місцевій гімназії, потоваришував із Петром Левченком (майбутнім пейзажистом, графіком). Вдвох вони любили мріяти про славу великих художників.

Першим вчителем із художнього малювання став Дмитро Безперчий, який колись був кріпаком, знайомим Тараса Шевченка й учнем Карла Брюллова. Саме Дмитро готував Васильківського до вступу в приватну школу малювання Марії Раєвської-Іванової.

Але по закінченню гімназії батько наполіг, щоб Сергій вступив до Харківського ветеринарного училища. Провчився хлопець там недовго – всього рік. А далі в сім’ї не вистачило коштів платити за навчання й Васильківському довелося піти на службу до “Удільного відомства” в Києві, там же працював його дядько. Пропрацювавши три роки, хлопець, попри протести рідні, поїхав до Петербурга й успішно склав іспити до Академії мистецтв у натурний клас. Разом із ним навчалися майбутні митці Врубель і Сєров.

Січень 1879-го став переломним у творчості молодого художника – він перевівся у пейзажний клас. Його вчителями стали Михайло Клодт та Володимир Орловський, який був духовним батьком для українців, що навчалися в академії.

Грошей у Васильківського не було, родичі матеріально не допомагали, тож йому доводилося копіювати картини на продаж. Жити теж було ніде, тому академія виділила йому місце на горищі, яке називали “казьонкою”. Там він жив із такими ж малозабезпеченими студентами, які в майбутньому стануть видатними художниками. Потім вони часто згадували, як із голоду з’їли сімейну реліквію Васильківських – старовинну ікону, намальовану на в’яленій камбалі.

У 1879 році Сергій отримав свою першу винагороду – малу срібну медаль за етюд з натури, а за два роки ще одну. Загалом за період свого навчання в академії він отримав 11 срібних та дві золоті відзнаки, і декілька грошових премій.

У 1883-му Васильківський написав перші серйозні роботи, серед яких “Весна на Україні”, “Влітку”, “Кам’яна балка”, “На околиці”. Ці полотна дозволили художнику експонуватися на Великій Всеросійській академічній художній виставці. До каталогу найкращих картин потрапило одразу три його роботи.

Наступного року за картину “Ранок. Отара в степу” Сергія нагородили золотою медаллю, за роботу під назвою “На Дінці” (картина втрачена) отримав не тільки “золото”, а й можливість поїхати за кордон на фахове навчання.

По закінченню Академії мистецтв перед художником постала справжня дилема: одружитися, й тим самим втратити можливість безкоштовно стажуватися в Європі, чи поїхати за кордон, відклавши весілля. Його обраниця Соня вирішила проблему за Сергія й відклала весілля (Соня Безперча, донька першого вчителя, єдине кохання і муза всього життя).

Сергій поїхав до Франції. Із Парижа писав коханій листи, але доля розлучила їх назавжди. За кілька років дівчина померла від сухот, так і не дочекавшись свого жениха. Сергій стаждав від утрати коханої жінки. Тільки через 8 років по її смерті у нього з’явилася подруга – Тетяна Тимофіївна, колишня послушниця Курязького монастиря.

Але то все буде потім, а наразі Васильківський поїхав до Франції. Там на художника справили враження роботи постімпресіоністів. У цей період Сергій створив цикл картин “піренейські етюди”. І вже за рік йому дозволили експонуватися в знаменитому Салоні. Випадок був унікальним, молодий живописець із далекого міста міг виставляти роботи в будь-якій кількості, минаючи оцінки журі. Такої честі удостоїлися лише імениті майстри пензля.

Читайте також: Володимир Боровиковський – незрівняний майстер романтичного портрету

Найвидатніші полотна художника того періоду: “В Піренеях”, “Околиця Байони. Франція”, “Вигляд на Безансон”, “Ранок у Безансоні”, “Зима в Іспанії”, “Булонський ліс взимку” та ще багато інших. Із 1886 до 1888-го було написано понад 50 картин.

Повертаючися з-за кордону, Васильківський міг оселитися в Петербурзі, таланту і грошей вистачило би на життя у столиці, але серце його належало Україні. Тому не роздумуючи повернувся на Батьківщину й оселився у рідній хаті в Москалівцях. Стажування за кордоном остаточно сформувало художника як пейзажиста.

Новою тематикою його картин стала козаччина. Один за одним з’являються полотна – “Козачий пікет”, “Козаки в степу”, “На варті”, “Козача гора”, “Козача левада” та багато інших.

Картини Сергія привертали все більше уваги, а критика давала найсхвальніші відгуки. Замовлення сипалися з усіх боків, навіть члени царської родини замовляли роботи майстру.

За його талант і заслуги Васильківському мали дати звання академіка, але не склалося – відмовили. А все було тому, що діяв Емський указ і Валуєвський циркуляр, які забороняли проявляти будь-яку українськість, а полотна художника наскрізь пронизані народною тематикою. Образившись, Сергій розірвав усі відносини з Академією.

Харківський період творчості був надзвичайно плідним для майстра, його картини визнали взірцем українського пейзажу.

У 1895-му Васильківський разом з іменитими художниками (Бекетов, Уваров, Безперчий) розробив новий статут художньої школи у Харкові. Заснував художній гурток і архітектурно-мистецький відділ при ньому.

У 1900 році Сергій Іванович організував свою першу персональну виставку, на якій експонувалося понад 120 полотен майстра.

У 1910-1911 роках Васильківський написав відомий портрет Шевченка, а також був членом журі конкурсу на проєкт пам’ятника Шевченкові 1911 року.

За рік була організована друга персональна виставка художника. Цього разу тут були представлені портрети історичних постатей – Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Петра Могили та інших.

Сергій Васильківський багато подорожував. Надихаючись новими краєвидами, створив цілу низку картин, присвячених природі Криму, Кавказу, Кубані тощо.

Він помер 8 жовтня 1917 року. Похований у Харкові поруч із батьками. Провести художника в останню путь прийшло багато людей, окрім друзів та знайомих були представники уряду та військові, які в руках несли прапори України й Харкова.

Читайте також: Ілля Рєпін – видатний художник-реаліст із України

Перед смертю художник заповів усі свої роботи, а це понад 1340 картин, Музею Слобідської України. А кошти митець віддав на створення у Харкові великого національного художнього музею.

Творча спадщина художника налічує понад три тисячі творів, але на жаль, більша частина його робіт втрачена під час німецько-радянської війни.