Сава Захарович Божко – одне з тисяч імен української літератури, чий талант було знівечено й розтоптано людожерським сталінським режимом. Арешт, табори, фронт – через все довелося пройти письменникові. На довгі десятиліття його намагалися забути й викреслити з історії нашої культури.

Сава народився 24 квітня 1901 року на хуторі Крутоярівка, що на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область), у багатодітній родині трударів.

“Батьків письменника любили і поважали. Було в них дві доньки, Ганна і Тетяна, та чотири сини. Старший Йосип вивчився на агронома, Феодосій шахтарював на Донбасі. Був добрим господарем Пилип. Найменший Савко – зростав на радість батькам. Його, школяра, посилали на роботу в степ. Але як тільки він з’являвся на ниві, до нього збігалися діти, юнаки і дівчата. Так Сава гарно переказував усілякі притчі. Аж поки батько не уривав його”, – так згадувала Ганна Добжанська, односельчанка Божків.

Освіту він здобув у місцевій школі, потім вступив до Павлоградської учительської семінарії. По її завершенню став студентом університету імені Артема в Харкові.

Зліва направо: Григорій Костюк, Сава Божко, Терень Масенко

Після закінчення вишу, Божка направили до Кам’янця-Подільського. Йому доручили створити нову газету. Сава самотужки добрав штат працівників, і невдовзі вийшов перший номер часопису “Червоний кордон”. Тут же був опублікований перший вірш його дружини Наталі Забілої. Окрім журналістської діяльності, Божко створив філію Спілки селянських письменників “Плуг” (сам же Сава був одним із організаторів та провідних письменників цієї організації).

Божку був притаманний значний інтерес до української минувшини, історії. Спочатку він пробував себе в малих літературних формах – так, у 1920-х з’явився цикл нарисів Божка “Козаччина”, “Хмельниччина”, “Гетьманщина”. 1925 року в Харкові була написана повість “Над колискою Запоріжжя”. Відтоді позначився інтерес письменника до минулого південних регіонів України, до ранньомодерної доби та часів зародження капіталістичних відносин. Невдовзі з-під його пера вийшов роман “В степах”, який критики визнали “найвизначнішим твором у цілій українській літературі” того часу.

У 1932 році Божко переїхав до Херсона, де працював викладачем політичної економії в сільськогосподарському інституті та Всеукраїнському заочному інституті масової партійної освіти. Чому він вирішив перебратися на південь – достеменно невідомо. Однак є припущення, що у такий спосіб намагався уникнути репресій, які вже ширилися Україною.

Зліва направо: Григорій Костюк, Сава Божко, Терень Масенко

До речі, саме тут він познайомився з вчителькою Марією Гаркушою (із Забілою розлучився за кілька років до цього) і невдовзі одружився з нею.

“Божко безмежно закоханий тепер у цю свою нову роботу. На квартирі у Івана Кириленка він без кінця розповідає друзям про свої задуми, історичні знахідки і відкриття. Він по-дитячому радіє товаришам, життю і праці! І знову – хвала Марії Никифорівні. Уже всі знають, яка вона добра, чуйна, розумна, самовіддана, шляхетна, та Божко вимагає, щоб усі це збагнули, засвоїли, оцінили. Бо його вчителька іще до всього й походження якого славного: вона козацького роду, із запорізьких Гаркуш!”, – так писав поет Терень Масенко, побувавши на гостинах у Божків.

Не забував Сава Захарович і про літературну ниву, трудився, не покладаючи пера. Писав вірші, поеми, дописував у місцеву газету. Але дуже скоро це все припинилося. Репресії, від яких він тікав, зрештою накинули зашморг на письменника.

Божко і Марія Гаркуша

14 листопада 1935 року бюро Херсонського міськкому партії розглянуло його справу та виявило, що, працюючи в Харкові, Божко “протягував націоналістичні ухили, боротьбу з Хвильовим розцінював як боротьбу за наркомівське місце”. За це його зразу ж виключили з партії. Але це був лише початок, продовження якого трапилося у червні 1938-го. Тоді співробітник Миколаївського обласного управління НКВС Федоровський, заново розглянувши справу Божка, дійшов висновку, що той є “одним із активних учасників антирадянської націоналістичної організації, за завданням якої провадить підривну контрреволюційну роботу”. Такого “потенційно небезпечного злочинця” не могли залишати на волі, тому запобіжним заходом обрали утримання під вартою у миколаївській в’язниці. За два дні провели обшук помешкання, вилучили рукописи й архів і заґратували Божка.

Понад 10 місяців тривало слідство, хоча Божко визнав себе винним відразу. Проте на суді, що відбувся наприкінці травня 1939-го, Сава Захарович заявив:

“На попередньому слідстві я дав неправдиві показання, вважав, що радянській розвідці такі показання потрібні як перевірка підозрілих людей. Всі протоколи допитів під час слідства слідчий редагував сам, а я підписував. До мене слідчий застосовував методи фізичного впливу, і я змушений був давати вигадані показання. Тепер, на суді, від даних мною показань я відмовляюся”.

Почалося додаткове розслідування справи, але марно. Божка однаково засудили на 5 років до концтабору Ухтпечлаг, що поблизу міста Ухта (Комі АРСР). У період німецько-радянської війни відправили рядовим до Червоної Армії.

Тільки після війни Божко отримав змогу повернутися до України, до Херсона. Але знайти роботу було неможливо. Письменнику доводилося навіть голодувати, хіба що іноді підробляючи в газеті “Наддніпрянська правда”. Скрутні умови життя остаточно підкосили його здоров’я, і 27 квітня 1947 року Сава Божко помер у селі Слов’янка (Межівський район Дніпропетровщини). Лише через 13 років, у часи хрущовської “відлиги”, його кримінальну справу було припинено – “за відсутністю складу злочину”.